Меч Сагайдачного - Віктор Вальд
— То що...
Ієромонах розвів руками, даючи зрозуміти, що доручення його високопреподобія архімандрита Єлисея виконав і просить гостя йти геть із лаври. Він мало не перехрестив на прощання католика, але вчасно схаменувся і, вказавши смолоскипом на сходинки вгору, за мить розчинився в темряві.
Це було неймовірним блаженством — знову опинитися під Божим світлом. Антонім душею зрадів, коли вибрався на поверхню.
Годі збагнути, як людині приходить думка стати кротом і будувати собі житло під землею. Та яке житло — могилу! Собі живому! Відомо, що перші християни заглибилися в катакомби Рима. Але їх переслідували, спалювали, віддавали на поживу левам. Минув час — і тепер ніхто в Європі не влаштовує монастирів під землею. Тільки на землі, і якомога вище! А ці православні, як мурахи, тягнуться під землю — і все щось там ховають, ховають. Може, там гори золота? Або щось іще важливіше? Не розуміє католик Дзевульський цих православних — геть чужих йому людей. От було б добре, якби назавжди на руських землях зникло православ’я. Щоб народ християнський прийняв і душею, і серцем єдину всесвітню віру![63]
Страх і тільки страх відчував католик Антонім у Печерах, і його зовсім не цікавило, що відчуває в товщі землі православний монах Гавриїл і сотні таких, як він. Нехай вони там у темряві і в дурості своїй зсохнуть, а панові Дзевульському милий Божий світ!
При сонячному світлі, в прохолоді й свіжості ранку пан Дзевульський дав короткий звіт ясновельможному панові комісару й знову взявся оглядати все те, що вже багато разів оглянули козаки і чини з таємної служби. Навіть ще раз особисто перевернув копицю сіна.
От би впасти і заритися в тому сіні, але...
Не спускає пан Собеський з Антоніма свого пронизливого погляду. Хоча б голову опустив на мить. Адже покликав у лавру двох козаків реєстрових і, здається, захоплено з ними розмовляє. Стоять вони біля пана комісара і нетерпляче мнуть за спиною вуздечки. Видно, не звикли говорити з ясновельможним паном, а може, дуже вже поспішають. Але ж часто кланяються і статечно відповідають на запитання. Видно, сподобалися вони панові комісару. Кожному з козаків вручив він по золотому і напутньо перехрестив. Бачив здалеку те пан Дзевульський, а облич козаків так і не розгледів. Тільки спини їхні широкі в однострої, здається, Уманського полку. Здаються знайомими ті спини, та підійти — а якщо той запитає: «Знайшов? Ні! Ах ти ж...»
Ні, краще вже подалі від ясновельможного пана поки що триматися.
Козаки до землі поклонилися тій щедрості, спритно вскочили в сідла і з місця взяли своїх міцних скакунів по-козачому — в кар’єр. Щоправда, в них є свій термін такого різкого початку руху — навзаводи!
Надто вже відрізняються козаки-русини від люду польського, а тим паче від шляхти. Та головне, що реєстрові козаки перебувають на службі короля Речі Посполитої. А що багато в них старих звичаїв — на це потрібен час. Не всі вони душею і тілом справжні слуги короля, але чимало реєстрових сумлінно несуть службу і вірні присязі.
Про це говорив Якуб Собеський, коли він і його служба покинули землі печерного монастиря і нешвидким кроком вирушили на Замкову гору. Нешвидким, бо в пана комісара від тяжких роздумів і безсонної ночі страшенно розболілася голова. Але він старанно це приховував за ласкавою усмішкою і роздумами вголос.
— ...Правильно й те, що багато потрібного і важливого зробила Річ Посполита для цієї дикої землі. Адже ще якихось п’ятдесят років тому землі на південь від Білої Церкви були абсолютно безлюдними, спустошеними татарськими набігами. Там жили тільки відважні одинаки, які засвоїли всі способи ведення степової війни і готові були в будь-який момент вступити в бій з ординцями. Ці воїни були так само і вправними мисливцями та рибалками. Але їх було так мало, що ці родючі та багаті на дичину й рибу місця звалися пусткою! Так і було записано в постанові сейму в 1590 році від імені нашого милостивого короля Сигізмунда... Наведу з пам’яті: «Щоб тамтешні землі не залишалися порожніми і приносили якусь користь, ми, на підставі наданого нам усіма станами права, будемо роздавати ці пустелі, на наш розсуд, у вічне володіння особам шляхетського походження за їхні заслуги перед нами і Річчю Посполитою»! Ця постанова надала королю повне і необмежене право дарувати землі Придніпров’я — як Право-, так і Лівобережжя. Найбільш знатні роди Польщі взяли участь в освоєнні цих пустельних земель. За тридцять років відбувся колосальний процес колонізації величезних просторів: будувалися міста, містечка, укріплені замки і безліч селищ! Усе це вимагало гір золота, а головне: потрібно було переселити тисячі селян, майстрових, чиновників. І, звісно ж, тих, хто їх повинен захищати від татарських набігів. І все ж основу цього війська становили нащадки тих-таки видобувачів-воїнів, які вважають за краще називати себе козаками.
Пан комісар ненадовго замовк, прикривши очі. Але, видно, гострий напад болю його скоро покинув, і Якуб Собеський продовжив:
— Знаєш, пане Дзевульський, що план створення реєстрового козацтва дозрів ще сто років тому, під час правління великого князя литовського і короля польського Сигізмунда І? Тоді розглядалися два варіанти: перший — організація реєстрового війська для захисту південних кордонів і виконання функцій нагляду за населенням, а другий — знищення всіх козаків!
— А як же татари? — не витримав Антонім.
— Слушно. Без козаків не здолати ординців. Тому мій учений друг, публіцист пан Пальчовський, у своїй книзі, яка так і називається: «Про козаків — знищити їх чи ні?»[64], дає відповідь: винищити козаків безчесно, марно й неможливо. Безчесно — бо це значить знищити християн, тоді як Украйна при дворах європейських вважається єдиною огорожею християнства від турка. Марно — бо замість сусідів-козаків матимемо турків і татар. А що краще? І останнє: неможливо — бо ще за часів короля Стефана хотіли винищити козаків, та відклали намір через неможливість, а тоді козаків було набагато менше, ніж тепер. І все ж як приємно зустріти реєстрових русинів-козаків, які ревно ставляться до своєї служби. Ба більше: я їх запитав, і вони без заминки повторили текст присяги, яку давали при
