На дорозі - Джек Керуак

– Скажи, хлопче, шо це тут був за шум-гам усю ніч? Нам скаржились люди з будинків через весь каньйон.

– Я не знаю, – я сказав. – Зараз наче все тихо.

– Весь контингент відплив. Ти мав тут порядок наводити минулої ночі – на тебе шеф кричить. І ось ще – ти знаєш, що можна у в'язницю загриміти, якщо повісити американський прапор догори ногами на державному стовпі?

– Догори ногами? – мене охопив жах; звичайно, я не здогадувався. Я його механічно вішав щоранку.

– Так точно, – сказав товстий коп, котрий пропрацював двадцять два роки охоронцем на Алькатразі. – За таке можна загриміти в тюрму. – Інші похмуро кивали. Вони завжди сиділи на своїх задах; вони пишалися своєю роботою. Вони гралися своїми пістолетами і розмовляли про них. їм аж свербіло когось пристрелити. Бажано мене та Ремі.

Коп з Алькатразу був пузатий і мав десь шістдесят років, на пенсії, але не в змозі триматися осторонь атмосфери, яка все життя вигодовувала його суху душу. Кожної ночі він приїжджав на робот}' на своєму Форді 35-го року, приїжджав завжди вчасно і сідав за стіл. Він у поті чола працював над папірцями, які треба щовечора заповнювати – обходи, час, що сталось і таке інше. Потім він відкидався на стільці та розказував історії:

– Мав би ти там бути два місяці тому, коли я і Следж (то був інший коп, молоденький хлопець, котрий хотів стати техаським рейнджером, але був змушений задовольнитися тим, що мав) пов'язали пияка в бараці Г. Хлопче, ти мав би бачити, як там лилась кров. Я тебе якось туди поведу і покажу плями на стінах. Ми його кидали від стіни до стіни. Спочатку Следж його вдарив, потім я, потім пін затих і мирно собі пішов. Той чувак клявся, що повбиває нас, як вийде з в'язниці – дістав тридцять днів. Ось уже шістдесят минуло, а він не з'являється. – І це була основна ідея історії. Вони так його налякали, що він побоявся вернутися і їх повбивати.

Старий коп далі з насолодою згадував жахіття Алькат-разу:

– Ми їх, як армійський полк, примушували марширувати на сніданок. Жоден не збивався з маршу. Все працювало, як годинник. Аби ти це побачив. Я там був охоронцем двадцять два роки. Ніколи не мав жодних проблем. Ті хлопці знали, що ми з ними не жартуємо. А тепер візьмемо тебе – з того, що я бачив, ти мені видаєшся занадто поблажливим. – Він підняв свою люльку і прискіпливо на мене зиркнув. – Вони цим, знаєш, скористаються.

Я це знав. Я сказав йому, що працювати копом – не для мене.

– Так, але це робота, на яку ти подався. Тепер ти мусиш вирішити раз і назавжди, або ніколи нічого не досягнеш. Це твій обов'язок. Ти дав клятву. З таким не жартують. Треба обороняти закон і порядок.

Я не знав, що відповісти; він мав рацію; проте мені просто хотілося втекти в ніч і кудись зникнути, ходити країною та дізнаватися, чим усі займаються.

Інший коп, Следж, був високий, мускулистий, з чорним волоссям і військовою зачіскою; у нього нервово сіпалася шия, як у боксера, який весь час б'є один кулак об інший. Він одягався, наче техаський рейнджер старих часів. І носив низько підвішений револьвер разом із патронташем, постійно тягав якогось батіжка, і з нього завжди звисали шматочки шкіри – ніби як ходяча камера тортур: блискучі черевики, довгий піджак, шапка набакир – лише чобіт' не вистачало. Він постійно показував мені бійцівські прийоми – брав мене між ніг і піднімав угору. Щодо сили, я міг би таким же прийомом підкинути його до стелі, я це добре вмів; але я ніколи йому не показував, бо боявся, що він захоче битись. Поєдинок з таким хлопцем, закінчиться перестрілкою. Я впевнений, що він стріляв краще; я ніколи в житті не маз пістолета. Я навіть, боявся його заряджати. А він відчайдушно хотів когось заарештувати. Однієї ночі ми разом чергували, і він залетів у нашу будку червоний від злості.

– Я сказав тим хлопцям сидіти тихо, а вони досі шумлять. Я їм двічі казав. Я завжди даю два шанси. Ідем зі мною, я туди повернусь і їх арештую.

– Ну, давай, я піду і дам їм третій шанс, – сказав я. -Я хотів би з ними поговорити.

– Ні, сер, я ніколи не даю третього шансу. – Я зітхнув. Почалось. Ми пішли до тієї неслухняної кімнати, Следж відкрив двері та наказав усім вийти. Це було принизливо. Ми червоніли. Ось така історія Америки. Всі роблять те, що начебто повинні робити. Що з того, що чоловіки голосно говорять і п'ють цілу ніч? Проте Следж хотів щось довести. Він зумисне взяв мене з собою, раптом щось станеться. Щось могло статися. Вони всі були брати, всі з Алабами. Ми пішли назад на дільницю, Следж попереду, я позаду.

Один із хлопців сказав мені:

– Скажи тому тупому гівнюку, хай з нами полегше. Нас можуть за таке звільнити і ми вже ніколи не доїдемо до Окінави.

– Я з ним поговорю.

У дільниці я попросив Следжа все це забути. Він відповів, червоніючи, щоб усі чули:

– Я нікому не даю більше двох шансів.

– Та якого чорта? – сказав алабамець. – Яка тобі різниця? Ми можемо роботу втратити. – Следж нічого не відповів і виписав ордер на арешт. Він арештував лише одного з них; викликав машину з міста. Вона приїхала і того забрали. Інші брати похмуро пішли геть.

– Що ж скаже мама? – бідкались вони. Один із них попросив мене:

– Ти скажи тому техаському сучому сину, якщо брата завтра ввечері з в'язниці не буде, йому зад вправлять. – Я передав це Следжу, в нейтральних фарбах, і він ніяк не відреагував. Брата відпустили і нічого не сталось. Контингент відплив; і заїхала нова дика банда. Якщо б не Ремі Бонкьор, я б не затримався на цій роботі більше двох годин.

Проте все почалось, коли ми з Ремі Бонкьором були на службі однієї ночі. Ми розслаблено зробили перший обхід, Ремі перевіряв кожні двері, сподіваючись знайти відчинені. Він казав:

– Роками я мрію натренувати пса-суперкрадія, він би заходив у кімнати чуваків і витягав долари з їхніх кишень. Я б навчив його брати лише зелені гроші; я б примушував його нюхати їх