На дорозі - Джек Керуак
– Як звали того російського письменника, про якого ти весь час говориш, – той, що пхав газети собі в черевики й ходив у циліндрі, який він знайшов у смітті? – Це було перебільшенням того, що я розповідав Ремі про Достоєв-ського. – А, ось воно – Достіоффський. Того наглядача можна звати лише Достіоффський.
Єдині незамкнені двері, які він знайшов, були Дості-оффського. Д. спав, коли почув, що хтось шарудить ручкою його дверей. Він встав у піжамі. Підійшов до дверей, страшніший ніж завжди. Коли Ремі відчинив двері, він побачив пом'яту пику, перенасичену нанавистю і тупою злістю.
– Що це все значить?
– Я просто перевіряв ці двері. Я думав це, ам, комора. Я швабру шукав.
– Що значить, шукав швабру?
– Ну, гм…
Я вийшов уперед і сказав:
– Там одного знудило у коридорі нагорі. Ми маємо прибрати.
– Це не комора. Це – моя кімната. Ще хоч один подібний випадок, я повішу на вас розслідування і викину геть! Вам добре зрозуміло?
– Там хлопець вирвав нагорі, – повторив я.
– Комора прямо по коридору. Там. – І він показав, куди йти, і чекав, поки ми візьмемо швабру, що ми і зробили і, як дурні, понесли її нагору.
Я сказав:
– Хай йому чорт, Ремі, ти завжди нас затягуєш у якусь халепу. Ти можеш припинити? Чому ти весь час хочеш щось красти?
– Мені світ дещо винен, ось і все. Старого маестро не навчити нових мелодій. Ти далі так базікай, і я почну тебе називати Достіоффський.
Ремі був зовсім як мала дитина. У минулому, в його самотні шкільні роки у Франції, у нього відібрали все; його прийомні батьки запихали його у школи і залишали там; він ображався, і його виганяли з кожного закладу; він уночі бродив французькими дорогами, видумуючи образи із свого невинного словникового запасу. Він хотів отримати назад усе, що втратив; його втратам не було кінця; це триватиме вічно.
Для нас поживою була їдальня бараків. Ми перевіряли, чи хтось дивився, особливо чи наші друзі копи не шпигували за нами; потім я присідав, а Ремі ставав мені на плечі й видирався нагору. Він відкривав завжди незачинене вікно, оскільки піклувався про це звечора, влізав туди і злазив на стіл. Я був гнучкіший, тому просто підскакував і заповзав. Потім ми йшли до лимонадного фонтанчика. Там, відтворюючи мрію мого дитинства, я знімав кришку з шоколадного морозива, засував туди руку по зап'ястя, витягав гору морозива і злизував його. Ми брали коробки, напихали їх морозивом, обливали шоколадним сиропом, інколи полуницями і ходили по кухні, відкриваючи морозильні камери, щоб подивитися, що ще можна в кишенях понести додому. Я інколи відривав шмат ростбіфа і замотував його в хустинку.
– Знаєш, що сказав президент Трумен? – запитав Ремі. – Нам треба зменшити вартість життя.
Якось я довго чекав, поки Ремі наповнював величезну коробку з продуктами. Ми не змогли пропхати її у вікно. Ремі довелось усе розпакувати й покласти на місце. Згодом, уночі, після роботи, коли я був сам на базі, сталося щось дивне. Я йшов старою стежкою каньйону, сподіваючись побачити оленя (Ремі там зустрічав оленів, бо місцевість була дикою навіть у 1947 p.), аж раптом у темряві почув страшний звук. Хтось фиркав і голосно дихав. Мені здалося, що на мене з пітьми йде носорог. Я схопив свій пістолет. У темряві каньйону з'явилась висока фігура; у неї була велетенська голова. І тут я зрозумів, що це Ремі з величезною коробкою їжі на плечах. Він стогнав під її вагою. Якимось чином він знайшов ключ від їдальні та проніс продукти через центральний вхід. Я сказав:
– Ремі, я думав ти вдома; що ти в біса робиш? А він відповів:
– Парадайз, я ж тобі не раз казав, до чого закликає президент Трумен – ми мусимо знизити вартість життя. – Я чув, як він стогнав крізь темряву. Я вже описав страшну стежку назад до нашої халупи, вгору-вниз. Він заховав продукти у високій траві й повернувся до мене. – Сел, я сам не донесу. Я розділю все на два ящики, і ти мені допоможеш.
– Але я на службі.
– Я за всім пригляну, поки тебе нема. Навколо все стає гірше й гірше. Нам треба кінці з кінцями зводити, ось тобі і вся задача. – Він витер обличчя. – Селе, я тобі не раз казав, що ми – друзі, і в цьому лайні ми разом. Іншого варіанта нема. Ці Достіоффські, копи, Лі-Ени і вся сволота світу полюють на наші шкури. А нам треба дбати, щоб з нами нічого не зробили. Вони там мають не одну пастку. Ти це добре пам'ятай. Ти не навчиш старого маестро нових мелодій.
Я нарешті вирішив спитати:
– А що там з виходом у море? – Ми байдики били вже десять тижнів. Я заробляв п'ятдесят баксів на тиждень, з яких приблизно сорок відсилав тітці. За весь час я провів у Сан-Франциско лише один вечір. Моє життя крутилося навколо нашої халабуди, сварок Ремі з Лі-Ен і ночей у бараках.
Ремі зник у темряві по ще одну коробку. Ми з ним намучились на тій старій стежці Зорро. Ми розклали їжу на весь стіл на кухні Лі-Ен. Вона прокинулась і протерла очі.
– Ти знаєш, що казав президент Трумен? – Вона була в захваті. Раптом я усвідомив, що в Америці кожен – природжений крадій. Я сам цим заразився. Я навіть почав перевіряти, чи двері замкнені на ключ. Інші копи спостерігали за нами з підозрою; їм щось було видно у нас в очах; вони інстинктивно знали, що коїться у нас у головах. Роки досвіду навчили їх про таких, як ми з Ремі.
Вдень ми з Ремі вийшли в гори, прихопивши пістолет, і намагалися стріляти куріпок. Ремі підкрався на три фути від птахів, що кудкудакали, і стрільнув по них із 32-го калібра. Він промазав. Його дивовижний сміх покотився через каліфорнійські ліси та через цілу Америку:
–
