На дорозі - Джек Керуак

Вона була готова вибухнути і почала чіплятися до Ремі. Він був зайнятий, проглядаючи свій чорний блокнот з іменами людей, більшість моряків, які заборгували йому грошей. Поряд з їхніми іменами він писав лайки червоним чорнилом. Я не хотів побачити той день, коли сам потраплю в цей блокнот. Останнім часом я так багато грошей підсилав своїй тітці, що купував їжі всього на чотири або п'ять доларів на тиждень. Наслідуючи слова президента Трумена, я додав іще декілька доларів. Проте Ремі був переконаний, що моя частка недостатня; тому він вирішив вивішувати чеки із супермаркетів – довгі стрічки з назвами й цінами продуктів – на стіні ванни, щоб я їх бачив і розумів, що до чого. Лі-Ен була впевнена, що Ремі ховає від неї гроші, і я, між іншим, теж. Вона погрожували піти від нього.

Ремі скривився:

– І куди це ти зібралася піти?

– До Джимі.

– Джимі? Касир на перегонах? Ти це чуєш, Селе, Лі-Ен збирається піти й захомутати касира на перегонах. Ти не забудь узяти з собою мітлу, люба, а то коні весь тиждень їстимуть багато вівса на моїх сто доларів.

Усе ставало дедалі гірше; шумів дощ. Лі-Ен поселилась там першою, тому вона наказала Ремі зібрати свої манатки і забиратись геть. Він почав пакувати речі. Я уявив себе наодинці з неприборканою норовливою дівкою в цій сирій халабуді. Я спробував втрутитись. Ремі штовхнув Лі-Ен. Вона стрибнула до пістолета. Ремі віддав мені пістолет і сказав, щоб я його заховав; у обоймі залишалось вісім куль. Лі-Ен почала кричати, доки, нарешті, не вдягнула дощовик і не пішла через болото шукати поліцейського, і що то був за поліцейський, як не наш старий друг Алькат-раз. На щастя, його не було вдома. Вона повернулась зовсім мокра. Я причаївся в кутку, сховавши голову між колінами. Боже, що я робив за три тисячі миль від дому? Навіщо я сюди приїхав? Де був мій повільний човен до Китаю?

– І ось що, сволото, – кричала Лі-Ен. – Сьогодні був останній раз, коли я готувала тобі твій гидкий мозок і яйця, і твоє огидне бараняче карі, щоб ти міг напихати свій гидкий живіт і ставати товстим і огидним у мене на очах.

– Все нормально, – тихо сказав Ремі. – Все абсолютно нормально. Коли я зійшовся з тобою, я не очікував квіточок і місячного сяйва. Я не здивований. Я намагався щось для тебе зробити – я так старався для вас обох; ви обоє мене підвели. Я страшенно, страшно вами розчарований, -він продовжував дуже щиро. – Я думав, з нас разом щось вийде, щось прекрасне і тривале, я старався, я літав у Го-лівуд, я знайшов Селу роботу, я купував тобі гарні сукні, я намагався познайомити вас з найдостойнішими людьми Сан-Франциско. Ви відмовились, ви обоє відмовились викочувати хоча б одне моє бажання. Я нічого у вас не просив у замін. А зараз я маю останнє прохання і потім ніколи нічого не проситиму. Наступної суботи мій вітчим приїжджає у Сан-Франциско. Все, про що я вас прошу, – піти зі мною і вдати, наче все так, як я йому писав. Іншими словами, ти, Лі-Ен, – моя дівчина, а ти, Селе, – мій друг. Я домовився позичити сто доларів на суботу. Я хочу, щоб мій батько гарно провів час і поїхав без жодної причини хвилюватися за мене.

Це мене здивувало. Вітчим Ремі був визнаний лікар, котрий працював у Відні, Парижі та Лондоні. Я сказав:

– Ти хочеш мені сказати, що витратиш сто доларів на свого вітчима? Він має більше грошей ніж ти коли-небудь матимеш! Чувак, ти залізеш у борги!

– Все нормально, – тихо відповів Ремі занепалим голосом. – Я лише одне у тебе прошу, щоб ти принаймні старався вдавати, що все добре і намагався справити гарне враження. Я люблю свого вітчима і поважаю його. Він приїде зі своєю молодою дружиною. Ми повинні йому всіляко догодити. – Був час, коли Ремі справді був найбільшим джентльменом у світі. Лі-Ен була вражена і захотіла познайомитися з його вітчимом; вона думала, що, можливо, їй пощастить із ним, не як з його сином.

Настала субота. Я звільнився зі своєї роботи з копами, перед тим, як мене все одно звільнили б за недостатню кількість арештів; це була моя остання субота. Ремі та Лі-Ен спочатку пішли до його вітчима в готель; у мене були гроші на дорогу і я напився в барі внизу. Потім я приєднався до них, до біса спізнившись. Його батько відкрив двері – витончений високий чоловік у пенсне.

– А, – сказав я, тільки-но його побачив. – Пан Бон-кьор, як ваші справи? Je suis haut! – я викрикнув французькою, маючи на увазі, – я п'яний, я випив, – але, виявляється, французькою це нічого не значить. Лікар був здивованим. Я вже тоді підвів Ремі. Він почервонів.

Ми пішли у шикарний ресторан – «Альфредз», на Норт-Біч, де бідолага Ремі витратив добрих п'ятдесят доларів на пятьох з випивкою і всім іншим. Тоді настав найгірший момент. Хто, як не мій старий приятель Роланд Мейджор, сидів біля стійки в «Альфредзі»! Він щойно приїхав з Денвера і влаштувався працювати в якусь газету в Сан-Франциско. Він був п'яний ущент. Навіть не поголився. Він підбіг і вдарив мене по спині, коли я пригубив. А потім усівся в кабінці поряд з лікарем Бонкьором і нахилився над його супом, щоб зі мною поговорити. Ремі був червоний, як буряк.

– Ти не познайомиш нас зі своїм другом, Селе? – сказав лікар, мляво посміхнувшись.

– Роланд Мейджор, із сан-франциського «Аргуса», – я намагався стримано відповісти. Лі-Ен була розлючена.

Мейджор почав щось плести на вухо месьє.

– Як вам подобається навчати французької в школі? -він кричав.

– Вибачте, але я не викладаю французьку в школі.

– О, а я думав ви викладаєте французьку в школі. -Він був грубим навмисно. Я згадав ту ніч, коли він не дозволив нам провести вечірку в Денвері; але я йому пробачив.

Я всім пробачив, я здався й напився. Я почав залицятися до молодої дружини лікаря. Я був настільки п'яний, що ходив у туалет кожні дві хвилини і для цього мав перестрибувати через лікаря Бонкьора. Все навколо розвалювалось. Моє пребування у Сан-Франциско добігало кінця. Ремі ніколи більше зі мною не розмовлятиме. Це було жахливо, бо я справді любив Ремі та