На дорозі - Джек Керуак
Мейджора викинули із «Альфредз». Вечеря закінчилась, і я до нього приєднався; тобто, Ремі це запропонував, і я пішов із Мейджором пити. Ми сиділи за столом у «Металевій каструлі» і Мейджор голосно сказав:
– Сем, мені не подобається той педик у барі.
– А, Джейк? – я відповів.
– Сем, – він сказав, – я думаю встати і вирубити його.
– Ні, Джейк, – відповів я, продовжуючи свою пародію на Ґемінгвея. – Ти цілься звідси і дивись, що станеться.
Закінчилось усе тим, що ми хитались на розі якоїсь вулиці.
Уранці, поки Ремі з Лі-Ен спали, а я з сумом дивився на купу брудної білизни, яку ми з Ремі мали прати у пральній машинці «Бендикс» на задньому дворі (це завжди було такою веселою і сонячною процедурою, в оточенні кольорових жінок і Містера Сноу, що радісно реготав), я вирішив поїхати і вийшов на веранду.
– Ні, хай йому чорт, – сказав я собі, я обіцяв собі, що не поїду, поки не вилізу на ту гору. – То був великий бік каньйона і загадково вів до Тихого океану.
Тому я залишився ще на один день. Це була неділя. Стояла спека; день був надзвичайний, сонце почервоніло о третій. Я почав дертися на гору і здолав її о четвертій. Чарівні каліфорнійські тополі та евкаліпти хитались у різні боки. На вершині не було дерев, лише каміння і трава. Худоба паслася на вершині узбережжя. Недалеко, через декілька гір, був Тихий океан, синій і безмежний, з велетенською стіною білизни, котра піднімалася з легендарних картопляних полів, де народжувались тумани Фріско. Через годину вони увірвуться в Золоті Ворота, щоб одягнути романтичне місто в біле, і молодий хлопець триматиме свою дівчину за руку і повільно йтиме довгим білим тротуаром з пляшкою токайського в кишені. Таким було Фріско; і чарівні жінки, що стоять у білих дверях; і Койт-Тауер, і Ембаркадеро, і Маркет-стріт, і одинадцять залюднених пагорбів.
Я дивився на всі боки, поки в мене не закрутилась голова; я думав, що полечу вниз, немов уві сні, просто в прірву. О, де ж та дівчина, яку я кохаю? Я думав і дивився навколо так само, як шукав у маленькому світі внизу. Пе-реді мною був величний сирий шмат мого американського континенту; десь далеко похмурий божевільний Нью-Йорк викидав угору хмари пилу й коричневої пари. На Сході є щось коричневе і святе; а Каліфорнія – біла, немов рядки білизни, і пустоголова – принаймні так я думав тоді.
Розділ дванадцятий
УРАНЦІ, поки Ремі та Лі-Енн ще спали, я тихенько зібрався і вискочив у вікно так само, як увійшов, і покинув Міл-сіті зі своєю полотняною сумкою. Я так і не переночував на старому кораблі з привидами – «Адміралі Фрібі», так він називався, а ми з Ремі були втрачені один для одного.
У Окленді я випив пива поміж волоцюг салуна з вагонним колесом на вході, я знову був на дорозі. Я пройшов через Окленд, щоб дістатися дороги на Фрезно. Двома машинами дістався Бейкерзфілда, чотириста миль на південь. Перший водій був божевільним білявим малим, у нафаршированому «хотроді».
– Бачиш цей палець? – спитав він, женучи під вісімдесят і обганяючи всіх на дорозі. – Подивись. – Палець був забинтований. – Мені його щойно вранці ампутували в лікарні. Сволота, вони хотіли, щоб я там залишився. Я спакував свою сумку й поїхав. Що з того, це ж лише палець?
«Саме так, – сказав я собі. – І тепер будь обережний. Таких придурків на дорозі світ ще не бачив».
Ми швидко доїхали до Трейсі. Трейсі – залізничне місто; зчіплювачі суворо жували в їдальнях біля колій. Поїзди завивали на всю долину. Сонце червоніло й повільно сідало. Перед моїми очима проносились магічні назви -Мантека, Мадера та інші. Скоро стемніло, темрява була кольору стиглого винограду – фіолетова пітьма тяглась над мандариновими садами й довгими гарбузовими полями; сонце було кольору вичавленого винограду, з відблиском червоного бургундського вина, поля із забарвленням кохання та іспанських таємниць. Я висунув голову у вікно і глибоко вдихнув пряне повітря. Це був прекрасний момент. Божевільний водій працював зчіплювачем на Південно-Тихоокеанській і жив у Фрезно; його батько також був зчіплювачем. Він втратив свій палець у оклендському депо, зчіплюючи вагони, хоча я не дуже розумів, як усе сталось. Він ввіз мене в бурхливе Фрезно й висадив на південному боці міста. Я випив коли в магазинчику біля колій, аж тут повз червоні вагони проходив меланхолічний вірменський малий, і, як тільки застогнав локомотив, я собі сказав: «Так, так, містечко Сарояна».
Мені треба було на південь; я вийшов на дорогу. Мене підібрав чоловік на новенькому пікапі. Він був із Лаббока, Техас, продавав трейлери.
– Хочеш купити трейлер? – спитав він. – Коли треба, знайди мене. – Він розповідав історії про свого батька в Лабоку. – Якось одного вечора мій старий залишив виторг за весь день на сейфі, забув, дурний. А тут уночі зайшов злодій з ацетеленовим факелом і всіма штучками, зламав сейф, понишпорив по паперах, перекинув пару стільців і пішов геть. А та тисяча доларів лежала на сейфі, ось, і що тут сказати?
Він висадив мене в Бейкерсфілді, і тут почались мої пригоди. Стало холодно. Я одягнув свій пошарпаний армійський дощовик, який за три долари купив у Окленді, і тремтів на дорозі. Я стояв напроти чепурненького мотелю в іспанському стилі, який світився, немов діамант. Машини пролітали повз нього в напрямку Лос-Анджелеса. Я безперестанно махав руками. Було занадто холодно. Я стояв там до півночі, дві години, лаявся і сварився. Це було гак само, як у Стюарті, Айова. Усе, що залишалось, – витратити два з гаком долари на автобус і доїхати решту миль до Лос-Анджелеса. Я пішов назад по шосе
