На дорозі - Джек Керуак
Я мав жити в цій халабуді й написати блискучий оригінальний сюжет для голівудської студії. Ремі планував полетіти туди на стратосферному лайнері з арфою під рукою і зробити нас усіх багатими; Лі-Ен поїде з ним; він познайомить її з батьком його приятеля, котрий був відомим режисером і людиною, наближеною до У. К. Філдса. Перший тиждень у Міл-сіті я безупинно писав у сараї якусь похмуру історію з Нью-Йорка, яка, на мою думку, мала б задовольнити голівудського режисера, хоч і була занадто сумна. Ремі, навіть, не міг її читати, проте всеодно захопив її до Голівуду за кілька тижнів. Лі-Ен було дуже нудно і вона дуже нас ненавиділа, щоб читати мій сюжет. Я не одну дощову годину нашкрябував нові рядки й пив каву. Нарешті я сказав Ремі, що так не годиться; мені потрібна була робота; я без них навіть цигарок не міг купити. Розчарування пробігло обличчям Ремі – його завжди розчаровували найдивніші речі. У нього було золоте серце.
Він домовився мені про таку ж роботу, як у нього, – сторож бараків. Я пройшов потрібні процедури і, на мій подив, ця сволота мене взяла. Я дав клятву місцевому шефу поліції, дістав значок, дубинку і став особливим поліцейським. Що сказали б про це все Дін, Карло і Старий Бик Лі? До чорного піджака і поліцейського кашкета мені потрібні були сині штани; перші два тижні я ходив у штанях Ремі; оскільки він був високий і відростив собі живота під велетеньких обідів і нудьги, я поплив у них у перший робочий день, немов Чарлі Чаплін. Ремі дав мені ліхтарик І автоматичний пістолет 32-го калібра.
– Де ти взяв цей пістолет? – спитав я.
– Дорогою на Узбережжя минулого літа я вискочив із поїзда, щоб розім'яти ноги, і що ж я побачив – цей унікальний пістолетик, я його швиденько купив і мало не спізнився на поїзд.
Я намагався йому розповісти про Норт-Плат, про купівлю віскі з хлопцями, а він вдарив мене по спині і сказав, що я був найсмішніший чувак на світі.
Освітлюючи дорогу ліхтариком, я видерся пологими стінами південного каньйону, вийшов на нічне шосе, де ревіли машини дорогою на Фріско, поплентався по іншому боці, мало не впавши, і дійшов до дна ущелини, де біля потічка стояла невеличка фермерська хатинка і де кожної божої ночі на мене гавкав той самий пес. Потім швидка прогулянка по срібній запиленій стежці попід чорнильними деревами Каліфорнії – стежка, як у фільмі «Знак Зор-ро" така, як усі стежки в поганеньких вестернах. Я інколи діставав свій пістолет і в темряві грав у ковбоїв. Далі дерся через наступну гору, там стояли бараки. Ці бараки були тимчасовим житлом для іноземних будівельників. Чоловіки, які проїджали, залишалися там, очікуючи на свій корабель. Більшість із них пливли на Окінаву. Більшість від чогось втікала, частіше за все, від закону. Там були круті банди з Алабами, підозрілі персонажі з Нью-Йорка, були різні люди з усіх-усюд. Вони добре розуміли, як буде жахливо цілий рік працювати на Окінаві, тому пили. Робота особливої охорони полягала в тому, щоб вони не рознесли бараки. Штаб-квартира була в цетрально-му будинку – простенька саморобна будка з панельними стінами. Тут ми сиділи, крутячи пістолетами і позіхаючи, u старі копи розповідали історії.
Це було страшне збіговисько людей – усі чоловіки з душами копів, крім мене та Ремі. Ремі лише хотів заробити на життя, так само, як і я, але ці хлопці хотіли арештовувати і діставати подяку від шефа поліції міста. Вони казали, що, коли принаймні раз на місяць когось не заарештуєш – тебе звільнять. Мене аж пересмикнуло від перспективи когось арештувати. Насправді тієї ночі, коли в бараках усі, немов з ланцюга зірвалися, я був такий п'яний, як і вони.
Це була ніч, коли за графіком я чергував сам шість годин, – єдиний коп на всій території; і тієї ночі всі в бараках понапивалися. Сталось це тому, що корабель відпливав наступного ранку. Вони пили, немов моряки перед підняттям якора. Я сидів у офісі, закинувши ноги на стіл і читаючи «Синю книжку» про подорожі в Орегоні та північних землях, аж раптом почув шум підозрілого руху посеред зазвичай тихої ночі. Я вийшов надвір. Світло горіло майже в кожному бісовому ангарі на території. Усі кричали, бились пляшки. Мені залишалося щось зробити або вмерти. Я взяв свій ліхтарик, пішов до найгаласливіших дверей і постукав. їх хтось прочинив.
– Що тобі треба? Я сказав:
– Я цієї ночі охороняю бараки, і ви, хлопці, мали б сидіти якомога тихіше – або щось на зразок такої дурості. Вони закрили двері просто переді мною. Я стояв і дивився на деревину перед моїм носом. Це було, наче у вестерні; настав час показати, на що я здатний. Я постукав знову. Цього разу вони широко відчинили двері. -Слухайте, – сказав я, – я не хочу приходити і вас, хлопці, діставати, але я втрачу роботу, якщо ви будете так шуміти.
– А ти хто?
– Я тут охоронець.
– Ніколи тебе не бачив.
– Ну, ось мій значок.
– А що ти робиш із пістолетом на сраці?
– Це не мій, – я вибачився. – Я його позичив.
– Та випий ти, до чортової матері. – Я був не проти. І випив двічі.
Я сказав:
– Добре, хлопці? Ви будете тихіше тут, га, чуваки? З мене шкуру здеруть, знаєте.
– Все добре, малий, – вони запевнили. – Іди роби свої обходи. Заходь ще на одну, як схочеш.
Таким чином я обійшов усі будиночки, і був такий п'яний, як і решта. На світанку моїм обов'язком було підняти американський прапор на шестифутовий стовп; цього ранку я його повісив догори ногами і пішов спати. Коли я повернувся ввечері, старі копи похмуро сиділи в
