Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде
Катерина перша угляділа ту балагулу. Але замість, як годиться, вийти назустріч гостям, бігала по кімнатах
і питала кожного, хто попав на очі:
— Хто давав їм знати? Може, ти? Може, ти?
Ніхто нічого не знав. Тим часом Меланія і без запрошення злізла з саней, пообтрушувала з себе солому і з дівчатами та валізками всунулась у хату. Стрийко Михась, ніби відчуваючи, що тут щось не все гаразд, навмисне затримався біля коней.
— Добрий день! Добрий день! Ви, може, й не чекали нас сьогодні, але моїм паннам потрібно ще ондуляцію[199] зробити та купити квітів до сукень. Дівчата не знали, які сукенки брати з собою… темніші, ніби з огляду на жалобу в домі, чи ясні, як годиться на весілля… Онуфрію, занесіть валізки до покою… Я тобі дуже дякую, Гелюсю, за таке сердечне запрошення… Я все кажу, що свій як не заплаче, то бодай скривиться… Ще хто воно знає, як з тим женихом для Аврельці буде, але я тобі дуже вдячна, що ти і про мою дитину не забула. То товариш Філька, чи так? Уяви собі, то телеграма «експрес» ішла майже цілу добу… Чи той… нібито Аврельці… то тутешній чи приїжджий хто?
Олена не знала нічого ні про телеграму, ні про нареченого для Аврельці. Стомлена передвесільним клопотом (напередодні до другої ночі пекла пампухи), залякана потоком слів Меланії, відіслала її за виясненням до Безбородька.
Безбородько куштував вина з ванькирика з стрийком Нестором. Випили вже на брудершафт і тепер скріпляли цей знаменитий акт повторними чарками і повторними братерськими поцілунками, коли прискочила до них тітка Меланія. Перемерзла з дороги, з фіолетовим, як бриндуша[200] носом, у старомодній сукні з стальками під шиєю, з претензійним чубчиком на високому зморшкуватому лобі, вона виглядала так кумедно, що обидва чоловіки приснули сміхом. На щастя, тітка Меланія сприйняла цей вибух сміху за привітальний туш для себе.
Меланія простягла обидві руки до Безбородька, але стрийко Нестор не дав тому промовити й слова:
— Мелясю, інтерес, як золото… Мені саме розповідав, пане добродію, Філько про того жениха для Аврельці… Мовчи, шмаркачу, коли старші говорять, пане добродію! — гримнув він роблено на Безбородька, коли той розтулив уста, щоб запитати тітку Меланію чи Нестора, про якого жениха мова. — Зараз… зараз… як він називається, Фільку?
— Хто? — спитав зовсім по-дурному Філько, щоб виграти час.
— Таж той жених для Аврельці, про якого ти мені, пане добродію, хвилинку тому розказував. Не пам'ятаєш уже. От голова… випив чарку і вже.
Меланія, яку цікавило інше, перебила:
— Як звати, так звати. Найважливіше, хто він і скільки йому років?
— Він, — на мить завагався Нестор, а потім випалив навмання. — Він… лікар… товариш Філька…
— Ей, — засвітились очі у Меланії, — чи не доктор Мажарин?
— Мажарин, бігме, Мажарин! — зрадів стрийко Нестор, що нарешті знайшлась якась конкретна особа для втілення його фантазії.
— Я вам дуже дякую, докторе… Я ще раз вам дякую, що не забули про мою дитину…
Тітка Меланія розчулилась. Очі їй зарожевіли підозріло, і вона мацнула хустинку за поясом, щоб якось приховати своє хвилювання. Безбородько торкнув Нестора ліктем і, маневруючи, подався за стіл, з остраху перед фамільярнішою подякою своєї майбутньої тіточки.
Коли залишились удвох, Безбородько присікався до Нестора:
— Чи ти, стрийку, сказився, чи вже до решти сцапів, чи що з тобою? Таж Мажарин крутить Славі юра…
— Чоловіче добрий, та чи то одній юра крутиться? Що ти, пане добродію, береш собі те все так дуже до серця?
Все ж таки Катерина умовила нареченого, аби той поговорив з Мажариним. Нехай хоч під час вечері удає зацікавленого Аврельцею, щоб не було квасів у день весілля. Мала свої порахунки з Меланією ще за ту вишнівку, проте була забобонна, коли йшлося про особисте щастя. Мажарина не дуже захопила роль, яку накинув йому Безбородько.
— Коли б не те, що сьогодні твоє вінчання, то нізащо на світі я не дався б на це лайдацтво.
Того самого дня чекала молодих ще одна несподіванка. Перед вечором уже приїхала з села тітка Несторова.
Ім'я їй було Христина, але чомусь всі в родині, навіть сам Нестор, не називали її інакше, як по чоловікові — Несторова.
Була це колись гарна, а тепер бліда, з хворобливим виглядом, дуже нервова, малотовариська жінка. Єдине, що залишилось з колишньої її принади, це пишні темно-русі товсті коси. Через ті коси, як твердила, боліла їй завжди голова, але обтяти їх не хотіла. Очі, колись живі і блискучі, тепер були постійно у червоних обвідках, змучені й страдницькі. Жінка та ніколи, здається, не сміялась, і, мабуть, тому уста її набрали вигляд підкови, що вельми пристарювали тітку Несторову.
Казали чоловіки, що Нестор занедбує її. Ніде правди діти, зраджує дружину, тому що вона через свою нервовість і хворобливу ревнивість стала неможлива у співжитті. Жінки були тієї думки, що Несторова стала нервова і ревнива лише тоді, як переконалась, що Нестор зраджує її з ким попало.
Сам Нестор мало задумувався над тим, що там про нього говорить жіноча та чоловіча партія роду Річинських. Углядівши Несторову, він як стій вибіг надвір:
— А-а-а? Кого я бачу? Хто то приїхав, пане добродію! Мої дорогі, — звернувся до дверей веранди, звідки виглядали голови дівчат, — ви бачите, хто приїхав? Мій коханий янгол-хранитель! Тільки ти помилився, янголочку, бо молода Ілаковичка не приїхала, хоч я двічі телеграфував до неї, пане добродію. Ходи, янголику, ходи… Потіш мене, бо мені самому серце розривається на дві половини…
Несторова не хотіла навіть з саней вилізти. Виправдувалась перед Оленою, трохи наче ображена, що вона абсолютно не знала, що в Гелі весілля: якби була знала, то, непрошена, і в двір не показалась би. Тут, у свою чергу, почала виправдовуватись перед нею і Олена.
Весілля з огляду на жалобу в домі мало бути зовсім тихе, от, свідки й молоді, і тільки по шлюбі молоді збирались повідомити родину.
Несторова могла вірити й не вірити щирості слів Олени. Сани Михасів на подвір'ї і Онуфрій, що порався біля них, свідчили про інше.
— Ні… ні, дякую щиро, — боронилась Несторова перед наполегливими проханнями Катерини й Олени залишитись на весілля, — не буду навіть з місця рухатись, бо час пізній, а я хотіла б ще до півночі бути дома.
І тільки аргумент фірмана, що він не виїде звідси, не підфутрувавши коней, змусив Несторову вилізти з саней і податись у хату.
