Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде

Ох, попалася б вона Сташці в руки! Цілою не вирвалася б вона з них, це певно. Показала б вона тій тіпанці, як чіплятись до чужого чоловіка. Хай, хай скоїлося б збіговисько! Пхе! З того Сташка не журилася б! Хай обступив би їх народ колом і дивився б на них, як на цирк. Сташка не зважатиме ні на що! А коли б і це не допомогло і вона ще раз перехопила б її в парі з Бронком, то тоді не завагалася б навіть перед сірчаною кислотою. Слово честі, що так!

Спадало вже Сташці на думку, що, може, чорт його знає, він там на роботі має когось. Знайшла вона дорогу

і до Бронка на роботу, аж у складальний цех. Сталося так, що Гольдштромові треба було надрукувати якусь рекламну летючку, і Сташка на свій риск, замість Вайнштока, віднесла роботу до Філіпчука. Дівчата, що їх побачила Сташка у друкарні Філіпчука, а їх було всього три, не могли бути її суперницями. Пробувала Сташка затримувати Бронка в своїх обіймах цілу ніч до світанку. Повертався додому, ледве тримаючись на ногах. Була певна, що після такої заправки відхочеться йому скакати в гречку, та скоро зреклася і цього способу.

— Йой, що я роблю? Та він так злягти може, — а тоді що? Тоді зненавидить мене, що й на очі не захоче бачити. Чого я, дурна, хочу від нього? Не приходить хіба до мене щовечора? Не сидить поза північ? Чого мені ще треба від нього?

Дурила сама себе, бо добре знала, чого їй ще треба було від Бронка. Серця треба було їй від нього, а цього не міг дати Бронко. Його моральні муки зростали ще й від того, що він добре усвідомлював, в чому його слабкість, але не робив нічого, щоб побороти хворобу. І виходило так, що все те, що він колись засуджував в інших, оті слабкі місця, брак послідовності, прояви нестійкості характеру, безвольність, пасивність, невимогливість до власних прогріхів — все це тепер обернулося проти нього.

Олекса Загайчик, якому Бронко не переставав допікати боягузтвом, міг тепер йому відповісти: «Лікар, вилікуй себе самого».

Правду, стократ правду говорить Сташка, що він змінився. В одному вона помиляється. Він змінився не тільки у відношенні до неї, він взагалі змінився. Де він, той давній Бронко Завадка? Де?

Скільки разів було у дискусії з товаришами Бронко не без деякої бундючності заявляв, що він, мовляв, не визнає мужчини, який не є абсолютним господарем своєї волі. Одного разу, коли він знову завів дискусію на цю тему, хтось з хлопців напівжартома зажадав, щоб свої слова Бронко довів фактами. Якщо у Завадки справді така сильна воля, то хай зразу перестане курити і закурить не раніше ніж через рік. Бронко прийняв виклик. Тут же роздав товаришам цигарки і витримав рік посту, хоч перший день не міг собі місця знайти, бо навіть вночі снилося йому, що бігає з цигаркою в зубах і шукає, де б прикурити.

Колись вичитав чиюсь думку про те, що фізичний біль завжди можна перенести, бо врешті він кінчається непритомністю або смертю, і це стало для нього аксіомою. Коли вперше потрапив у руки поліції, мав заледве двадцять один. Не подивились, гади, що молоді кості, і били так, що втрачав притомність. Відливали водою, обгортали у мокре простирало і знову били. А все ж таки не витягли з нього те, що хотілося їм знати. Тиждень не міг лягти навзнак, так його пекли побої. Що ж, сам витримав, то й мав право вимагати від інших.

А чому тепер не знаходить в собі сили волі відмовитись від попівни? Адже це не спричинить йому того фізіологічного болю у всьому організмі, як тоді, коли перестав курити… Не буде втрачати притомність, як у поліцейському комісаріаті. Отже, в чому справа? Звідки таке безсилля?.. Безсилля? Не те слово. Бронко Завадка ще знайшов би в собі сили й тут сказати собі «ні». Зціпив би зуби, як це він уміє, стиснув би кулаки, й сила прийшла б сама собою; але справа в тому, що в цьому випадку він не хоче піти на цей подвиг.

Все інше у своєму житті, себе всього, за винятком цього одного куточка у серці, віддасть він для справи, а це одне хоче мати виключно для себе. Ось в чому цвяшок!

— А я таки все своє… Якби ти не мав когось, то ти був би іншим… І не пробуй викручуватись, ти… брехуне…

І заки Бронко отямився, вона наступала на нього з недобрим, таким спотвореним злобою обличчям:

— Плювати я хотіла на тебе й на твою любов! Потрібний ти мені дуже! Давно б уже вигнала тебе, коли б не те третє, що скоро знайдеться між нами.

Звістка про те ошелешила Бронка.

— Слухай, може, це ще не певно?

До Сташки повернувся її давній задерикуватий тон дівчини, що вибирала і покидала за своїм уподобанням:

— Ага, «не певно»! Я сама хотіла б, щоб так було, але дарма. На дідька треба було мені зв'язуватись з тобою! Якраз тепер, коли я гадала взимку підробити трохи, мусило це звалитись на мою голову.

Недобра думка майнула в Бронковій голові: «А може, Сташка натякне на аборт?» Вона не порушила цього питання, і йому стало не по собі від самої думки про подібну розв'язку.

Отже, мав перед собою не Стаху, а матір свого сина. Вся ласка й тепло, що ще збереглися у Бронка до Стахи, взяли тепер верх над ним.

Обійняв Стаху і поцілував сердечно в губи.

— А ти знаєш, що ти моя перша любов? — і тут же хтось злий шепнув йому на вухо: «Перша любов — не завжди справжня любов».

Та Бронко обірвав думку, ніби нитку. Блюзнірством видалася йому сама думка про попадянку в таку хвилину.

— Якщо так, то скажи своїм, хай готуються до весілля. Мама моя буде трохи відказувати, що хата не відремонтована… Думали якраз цієї осені. Але якщо вже так, як ти кажеш…

Сташка відповіда розважливо:

— Хата може почекати, а воно чекати не буде. Я хочу, Броник, щоб ти сам сказав про це моїм старим. Розумієш, щоб вийшло якось по-людськи.

— Я поговорю, — надів кашкета, збираючись уже йти.

Сташка відчула інстинктом, що звістка, яку почув, приголомшила його і зараз йому не до пестощів. Тому навіть не намагалась затримати його.

— Поговорю з старими. Але слухай, Стахо, жодних дівичих вечорів, віночків, фат і