Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде
— Розхмурся, мишко…
Повела за ним закоханим поглядом, бо на слова не стало вже нагоди. Стрийко Нестор загнав Олену в куток салону і тут наполягав дати дозвіл заграти танго на фортепіано. Був музикальним, як усі Річинські, і тепер доводив Олені, що різниця між похоронним маршем і танго єдино у побудові музичної фрази. Бідна Олена, мало що розуміючи з його слів, майже з плачем відмовлялась від нього:
— Таж у хаті жалоба, Несторе. Бійся бога!.. Таж тому бідному Аркадієві хоч тільки належиться…
— Власне, пане добродію, власне, з уваги на дорогого покійника треба завести музику… Ми тут, пане добродію, поїдаша і попиваша, а його душечка тільки слинку ковтає… Хай бодай музикою і танцями порадуємо його… А хіба сам Христос не був на весіллі в Кані Галілейській? Не був на пирі у багача? А що сказано у святім євангелії від Матфія V, 12? «Радуйтесь й веселіться, а більше сподобаєтесь йому!» Давай, Гельцю, давай…
Раптом хтось, невідомо хто перший, помітив відсутність молодої пари. Почались розшуки по кімнатах, заклики, одним словом, відразу зчинилась велика метушня. Стрийко Нестор, забувши про музику, загорівся новою ідеєю:
— Скоренько… скоренько… давайте електричний ліхтар. Панство, за мною, але тихенько, без галасу…
Жіноті стало неприємно. Неля, червона від обурення, шепнула Славі:
— Як же ж можна такою безсоромною бути? Фе! Фе! Зникати з ним під час весілля! Могла почекати ще трохи…
— За мною… за мною… — заохочував Нестор, — насамперед підкрадемось до возівні… Там затишно… сінця досить… ох… ох… ото панораму будемо зараз бачити… ох… ох…
Ніхто не хапався йти за Нестором.
Жінки демонстративно повиходили з салону до спочивальні або поховались у кухні, а отець парох, щоб заглушити якось витівки п'яного Нестора, голосно розповідав священикам і докторові Гукові одну пригоду з своїм парафіянином, як той тричі помирав і тричі оживав, а вмер за четвертим разом, сидячи на коні.
За якийсь час повернувся спітнілий, обтиканий стеблами соломи, розчуханий, з павутинням у волоссі Нестор з возівні.
— Нема їх там. Заглядав і до дровітні. Теж нема.
— А де ж вони в такому разі? Де? Гей, а може, на поді, пане добродію? Напевно, на горищі! Тільки як вони могли дістатися на горище, коли двері замкнені на ключ, а ключі в Марині? А може, пане добродію, не в Марині? Може, Катруся вже заздалегідь зладила собі другі ключики? Де ж Мариня? Гей, Мариню! Ма-ри-ню!
Прилетіла Мариня. Ось вона. Наливала у комірчині свіжого борщу, бо хтось казав, що панству вже кислого закортіло.
Нестор притиснув Мариню до стіни:
— Ключ від поду в Марині?
Мариня дивилась на стрийка, розуміла, що він п'яний, лише не знала, чого хоче той п'яний від неї.
— Маю ключі! Або що?
Тоді стрийко ткнув їй великим пальцем у живіт:
— А Мариня, пане добродію, нікого там… не замикала?
Мариня вдарила отця Нестора по пальцях, але й далі не розуміла, чого від неї хочуть. Раптом зареготалась:
— Спізнили-сьте ся, стрийку, спізнили-сьте ся. Панство доктори щойно від'їхали на Джерельну.
— Як від'їхали? Коли від'їхали? Чому Мариня не сказала?
— А, — вдавала Мариня тупоумну, — паннунця казала не казати, то я й не сказала. Я слуга, і моя річ слухати…
— Нахабна дівка! — не стерпіла Зоня. — Аж руки сверблять.
Тепер усі кинулись до передпокою: де Катеринине пальто? Де докторове хутро? Єдиний слід по втікачах — брудна пляма біля вікна, на підлозі, що залишилась від Безбородькових калош. Мариня як єдиний свідок втечі молодих поважно й повільно розповідала, як паннунця насамперед винесли з хати одну валізку, потім якийсь клунок, гейби з постіллю чи убранням, потім вийшов доктор з двома валізками, а щойно за ним паннунця, рахувати, наша докторова. Мариня спеціально підкреслила, що Катерина двічі поверталась до хати.
— Аби як гірко було дома, а як солодко замужем, то що батьківський дім — то батьківський, і серце болить покидати його, — але останнє філософське зауваження мало кого цікавило.
Нестор, хоч і свій, але необізнаний в інтимних взаєминах Річинських, запропонував взяти фіакр і хоч під ранок налетіти на Джерельну.
— Тут було весілля, а там будуть поправини.
Але доктор Гук, у якого почало трохи світати в голові, взяв п'яного Нестора під руки і відмовив його від цього наміру:
— Я вважаю, отче, що тут не так справа амора, як… — зробив пальцями рух, наче рахував гроші.
— Ага… ага… — притакнув по-п'яному Нестор, хоч не міг зрозуміти, що спільного мають гроші з його пропозицією.
Поволі всім, крім, здавалося, однієї Олени, стало ясно, в чому справа. Вона ходила по кімнатах з палаючим від припливу крові лицем, наче шукала Катерину. Прикладаючи долоні до лиця, з якого пашіло жаром, бубоніла про себе:
— Але ж навіщо це? Навіщо? Так негарно вийшло… Як вона не розуміє, що це не личить!.. Навіщо було?
Зоня, жовта від недоспаної ночі, якась аж зеленкувата, кинула Олені з злою, перекошеною усмішкою:
— Чи мама бодай розуміє, що означає ця втеча? Гарно віддячилась мамі мамцина дочка за те, що мама допомогла їй своїми клейнодами зловити чоловіка. — Не діждавшись відповіді, Зоня піднесла голос і запитала вже з викликом: — Чи мама розуміє, що вона втекла, аби нас не брати до себе?
Олена для святого спокою притакнула головою. Вона, що на кожне зло як противагу знаходила щось добре, пригадала собі, як сердечно з нею прощалася Катерина, коли йшла слухати свою першу оповідь, усвідомила зміст тодішніх Катерининих слів, поданих у такому віродостойному тоні, і не повірила Зоні. Бідна дівчина просто заздрить щастю сестри. Наталя Ілаковичева, чи, як тепер говорилося в родині Річинських, Ілаковичева старша, щоб якось уладнати цю неприємну історію, почала розповідати аналогічний випадок, коли молоді теж викинули подібний фортель: встали з-за весільного столу, буцімто молодій забаглося свіжого повітря, сіли у заздалегідь приготовлений фаетон і драпнули просто на вокзал, а там за кордон у шлюбну подорож.
Врешті й до свідомості п'яного Нестора дійшла фактична причина Катерининого фортелю.
— Ловка-то ловка, але груба робота, пане добродію! Не сподівався такого від панни молодої.
Щоб не зірвалась забава, яка щойно починала набирати відповідного темпу, Нестор, галасуючи та широко жестикулюючи, став заганяти гостей до залу:
— Прошу, пане добродію, прошу, не псуймо собі забави! Я розумію, молоді… Сам таким був колись. Де поділася Несторова? Вона б могла посвідчити, пане добродію, що я сам на своєму весіллі не міг діждатись, поки гості розійдуться. Ха-ха-ха…
— Гм, брат забувається! — крикнула тітка Меланія, погрозивши пальцем Несторові.
