Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде
Це було нове у їх взаємовідносинах. Досі Бронко, не питаний ніколи, не звітував перед Сташкою, куди йде чи звідки прийшов. А навіть було на її настирливі (особливо останнім часом!) питання, як на злість, любив відповісти: «Іду в одне місце» чи «Був в одному місці».
Тепер сам відрапортував їй. Чого ж дивуватись? Батько Завадка, коли виходить з хати, теж завжди говорить матері, куди йде.
Зупинившись на розі Черешневої на містку, Бронко, замість Гарбарської вулиці, повільно побрів стежиною ліворуч на луги.
Було близько одинадцятої, коли Бронко вийшов від Сташки. Так рано ніколи ще не повертався від своєї дівчини.
Надворі ясна холодна ніч. У світлі місяця будівлі, дерева, земля здавались металевими. Великий місяць скоріше нагадував свою карикатуру у дитячих зошитах, ніж опоетизоване млинове коло.
Хоч приморозків у цьому році ще не було, трави під ногами уже хруптіли. У полі холод ночі став ще відчутнішим, ще виразнішим. Бронко зупинився. Навколо панувало велике мовчання. Не мертвотна тиша, а причаєне, у стані відпочинку, життя природи.
«Під моїми ногами, над моєю головою, поміж пальцями моїх рук пульсує життя».
Чиї у біса це слова? Вчора чи позавчора складав цей текст, і от вилетіло з голови прізвище автора. З нивок заносило свіжим угноєнням.
«Велика мати живиться», — подумав Бронко. Нахилився, вирвав жмут якогось зів'ялого зілля, розтер у пальцях, як любисток, занурив у нього носа. Запах ув'ядання — запах осені.
Глянув на небо. Які рухливі зірки! Їхнє мерехтіння чомусь пов'язалося в його уяві з рибою в неводі. Бронко вирішив твердо поговорити з самим собою. Розмова ця була коротка:
«Свинею я ніколи не був і не буду. Хлопець мусить мати не тільки прізвище, але й тата. Мій біль — виключно моя справа. Знаю, що довго буде боліти. Може, й ніколи не перестане, але стогону мого не почуєш, Ольго. Нічим не дам його відчути і Сташці. А свинею, ще раз кажу, не був ніколи й не буду. Все! Можна спускати завісу. Кінець!»
Додому повернувся Бронко вдосвіта, зарошений по коліна. Мама Завадкова, яку сповістив син про те, що вона скоро стане бабунею (очевидно, не обійшлося без сліз і лементів при цій нагоді), інакше витлумачила собі ці мандри. У всякому разі, не сумнівалась, що були вони удвох. Приблизно в той час, коли Павлина Завадкова охкала над долею свого одинака, Мариня Річинських зняла крик, що цієї ночі на подвір'ї був злодій. Правда, нічого не вкрав, але що підготовляв собі грунт, то певно, як амінь в оченаші.
Зайшов з левади через сад, обійшов хату, постояв чогось під вікном дівочої і тією самою дорогою вийшов.
Боявся, очевидно, щоб не рипнула хвіртка в головній брамі. Пан доктор Гук свариться, чому не змастять завіси у хвіртці, а то, диви, нема зла, щоб на добро не вийшло.
— Я давно говорила, що треба пса завести. Або бодай сказати господареві, щоб паркан від левади обвів колючим дротом. Але все як до стінки! Хтось якраз прислухається до мого голосу в цьому домі!
— Моя Мариню, — сказала на те Олена, — як злодієві треба буде, то він і через десять колючих дротів перелізе. А собаку можна отруїти. Пригадую собі, був такий випадок у Лісках…
— То що їмосць вічно з своїми Лісками вилазять? — фиркнула Мариня. — Я їмосці одне, а їмосць мені друге…
— Бо я, — спромоглася на протест Олена, — скажу правду Марині, не вірю в жодного злодія! І так уже побила нас доля, то ще й злодії важилися б на нас? Та де ж би господь допустив до чогось подібного?! Напевно, хтось заблукався…
Смішна та Мариня! За життя Аркадія, коли опливали в достатках, не чути було ніколи про злодіїв, — то хто тепер мав би лакомитись на їх мізероту?
* * *
Вирішили згідно, що весілля, з огляду на траур у родині, відбудеться зовсім тихо: свідки й молоді.
Одним свідком мав бути доктор Гук, другим хотіла тітка Клавда. Священик просив, аби по можливості й другий свідок був чоловіком.
— Що за консерватизм! — вихопилося в доктора Безбородька, який, за порадою Катерини, потурав химерам тітки Клавди, бо то може оплатитись.
Священик, добродушний черевань, пояснив Безбородькові:
— Власне кажучи, нема закону, що забороняв би жінці бути за свідка. Сказано тільки, що й жінка може бути свідком при шлюбному акті, якщо — це виразно зазначено — є при здоровому розумі. Моя засада: з богом у небі і владою на землі краще не задиратись. З того виходить, мої любі, — додав ще, — церква нерадо допускає жінку за свідка. Так.
Потішав, що другого свідка він сам підшукає. Це звичайна формальність, і може її виконати хто-небудь, навіть піддячий. Є навіть забобон, який каже, що свідок з простолюдця приносить щастя молодим парам.
— Звичайно, церква відкидає забобони, — застерігся запобігливо отець парох, але Катерина з Безбородьком встигли вже перекинутись поглядом.
Річ ясна, що пояснення, яке дав отець парох, не можна було передати тітці Клавді. Легко було наразитись не тільки на смертельну образу, але ще й шкоду, бо Клавда належить до натур, що помсту вважають за справу честі. Катерина, яку поєднували з тіткою Клавдою якісь таємні інтереси, дістала навіть мігрень з цього приводу. Олена й собі зажурилась. Не говорила багато, зате поплакувала по кутках.
— Ще як і Клавда від нас відійде, тоді ми зовсім пропадемо.
— Що мама говорить? — хотіла якось заспокоїти її Ольга. — Хіба тепер допомагає нам тітка чим-небудь? Хай мама не робить з мухи вола, краще буде. Образиться тітка Клавда, то образиться… Що ми тут винні?
На таку балаканину Олена тільки махнула рукою: діти знають своє, а вона своє.
Справа була не в матеріальній допомозі, якої Олена і так ніколи не очікувала від Клавди. Ішлось — не вміла цього ясно сформулювати собі, а тим більше кому іншому — про саму прихильність такої міцної і безоглядної людини, якою була Клавда. Спілка з Клавдою була ніби змовою проти злих сил, якоюсь гарантією, що фортуна Клавди бодай тінню своєю захистить від злого й тих, що стоять поблизу обранки.
Такі були плутані міркування Олени, а всі вони походили від того, що вона ціле своє життя, немов плющ, підсвідомо, голим інстинктом, шукала для себе якоїсь міцної опори. Колись тією опорою був Аркадій, тепер роль його Олена перенесла, сама того не відаючи, на Клавду. Втратити Клавду — значить, знидіти, як плющ без опори. Тим-то Олена брала собі
