Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде

І коли вже настрої в домі стали зовсім нестерпними, коли вже навіть така врівноважена людина, як Ольга, пройнялась ними, знічев'я і на превелике задоволення для всіх Безбородько винайшов чудовий, можна сказати, геніальний вихід.

Він попросив тітку Клавду заступити на весіллі його покійну матір.

— Я б ніколи не подумала, що він такий спритний, — з гордістю призналась Катерина Олені.

— Слава богу… слава богу… — заспокоїлась відразу Олена.

Виходило, що з чужих на обіді буде тільки доктор Гук, якщо його можна за чужого вважати. Другий свідок, піддячий, чи хто там мав бути само собою, не входить в рахунок. Тим часом до весільного столу сіло понад чотирнадцять осіб, крім домашніх, які почасти підсідали до столу, почасти обслуговували гостей.

Почалося з того, що за чотири дні перед шлюбом Катерини стрийко Нестор привіз пшеницю на продаж.

Приїхав веселий, з смушковою шапкою набакир, радий, начеб на лотереї виграв. З його хаотичних слів («пане добродію», «пане добродію») зрозуміла Олена, що йому вдався черговий золотий інтерес. Зрештою, трудно було його до ладу зрозуміти, бо бігав по кімнатах, потирав руки (жестом цим нагадував Олені Аркадія), щипав дівчат за підборіддя, і лише за кавою дійшло до Олени, в чому саме полягає той золотий інтерес.

Повітовий союз закупив по їх селах пшеницю по дуже вигідній для себе ціні. Нестор з патріотичного обов'язку, пане добродію, цілі два дні агітував по селах, аби хлопи ні півкорця не продали приватникам. «Невже ж аж стільки пшениці вродило цього року?» — питає без особливої цікавості Олена. Аркадій ніколи не цікавився родючістю землі, тому й для неї залишились ці справи поза колом життєвих інтересів, але хотіла бути ввічливою до Нестора.

— Пшениця вродила в цьому році? — регочеться Нестор. — Саме тому, що не вродила, повітовий союз скуповує її. Хлоп теж не має пшениці, але тиснуть його податки, й змушений продати навіть те, що залишив для себе на паску. Але не в цьому перчик, пане добродію! Не в цьому, солодка Гельцю. Весь сук в тому, що Нестор (маємо голову не тільки для того, аби смушкові шапки носити, пане добродію!) свою власну пшеницю продав саме приватникові на два проценти вище того, що заплатив повітовий союз!

— Я не розумію, як стрийко може цим хвалитись! — вибухає Зоня. Вона останні дні невідомо чого ходить як наелектризована. — І після цього може стрийко… говорити про патріотизм!.. То селян стрийко примусив… продати пшеницю союзові, а сам, заради мізерних якихось двох процентів… Ні, — струснула головою, — я не розумію!

Нестор дивився на неї поблажливими, спокійними очима, як на дитину, яка городить теревені.

— Ти дурненька, Зоню. Більш дурненька, ніж я припускав, пане добродію… Слухай, козо, тут, пане добродію, розлазиться не тільки про два проценти — з цим згоден з тобою… Але ти подумай своєю… ондульованою головою… По-перше, проявив я себе патріотом в очах хлопа тим, що їхав по селах і агітував за союз… Це, по-перше. По-друге, союз мені цього не забуде, і вже обіцяли весною підкинути центнер цукру для моїх бджілок… А по-третє, ну, по-третє? — затягнув він, наслідуючи манеру євреїв. — Пан Файгель теж не забуде, що отець Річинський підтримав його в засушливий рік тридцятьма трьома кірцями пшениці… А патріотизм, доньцю, в добрий час, — там, де бряжчить, — він всунув руку в кишеню ряси, і звідти роздався металевий брязкіт монет.

Зоня підняла голову і з зашнурованими вустами вийшла з кімнати.

— Слухай, Гелюню, — звернувся Нестор зі сміхом до Олени, — ти як не видаси її найближчим часом заміж, то до решти здичавіє дівчина… А як там з весіллям Катрусі?

Коли дізнався (хтось таки з домашніх, Неля чи Слава, необережно обмовився, що Катерина має брати шлюб), і чути не хотів про те, щоб вертатись на село. Відіслав фірмана з саньми й наказав передати їмосці, що єгомосця затримали в місті важливі справи.

Олена з ввічливості і родинного обов'язку просила Нестора зупинитись у них, хоч, правду сказати, в такій колотнечі гості не дуже бажані, але Нестор був настільки обачним, що від ночівлі відмовився.

— Дуже дякую, Гелю, але ви маєте тепер свої клопоти: кури різати… Індики скубати… торти гарнірувати… паштети готувати… Заздалегідь замовляю паштетик з гусячої печінки… І я ще вам на голову… ні… ні… ні… дуже тобі дякую…

— Не будеш нікому заважати. Весілля буде зовсім тихе. Нікого з чужих… от, молоді, свідки й ти.

Отець Нестор взяв братову в обійми і по-батьківськи поплескав по щоці:

— А я тобі раджу про всяк випадок приготовитись на більше осіб. Кажу тобі, пане добродію, ніколи не довіряй занадто людям…

Олена, призвичаєна зважати на пораду когось з Річинських, пішла з тим до Марині:

— Мариню, хай Мариня заб'є ще одного індика. Не треба його пекти. Хай лежить у холодному… Ану ж хтось несподівано з рідні появиться в день весілля…

— Та я ще вчора казала нашій паннунці, що м'ясива замало, коли ж вона знає одне тільки: «Ощадно». Ет, не люблю таких, що по два рази одне й те саме їли б!

— Мариню! Мариня мусить звикати до того, що панна Катруся буде за три дні панею докторовою і треба їй честь віддати, — лагідно скартала Мариню Олена.

І як же ж добре зробили, що послухали Нестора і зарізали ще одного індика! Отець Нестор, якому ще не вивітрилися з голови офіцерські витівки, позичив собі костюм у Мажарина, бо з Безбородька був для нього і закороткий та заширокий, перебрався у цивільну і взяв собі у готелі «Брістоль» номер під прізвищем Нестеровський.

Що там витворяв, не дійшло до Річинських, бо все те діялось «при замкнених дверях», як висловилась Зоня. Вона й найбільше обурювалась поведінкою стрийка.

Олена, ба навіть Катерина не брали надто до серця чергової витівки Нестора:

— Не наш віз, не наш перевіз, хай туркоче, куди хоче…

Зоня не могла байдуже поставитись до цієї справи.

Ішлось не так про особу Нестора, як про авторитет прізвища Річинських.

— Як то не мій віз? Один з Річинських паплюжить родове прізвище, а ми дивимось на те спокійно?

— То коли б хоч дивились, — відгукнулась Слава, яку часто смішили Зонині теорії про родову честь, — ціла наша кривда в тому, що ми нічого не можемо бачити…

Та щось з Несторових витівок побачили чи, точніше, відчули на власній шкурі й вони.

За день перед вінчанням заїхали на подвір'я сани з стрийком Михасем, тіткою Меланією, дівчатами та прив'язаними позаду кузова валізками.