Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде
Ольга Річинська, яка так неждано, проти його волі, проти всякого здорового глузду запала йому в серце, дійсно була для нього нічим більше, як фата морганою.
Ніхто б не повірив, а коли б повірив, то засміяв би його, що він лише двічі розмовляв з тією дівчиною і втратив голову. Дур напала його, ніби важка недуга. Він, комуніст, марить попівною, наче якийсь гімназистик! І хоч плач, хоч смійся над собою!
Ще хлопчаком бачив він колись на ярмарку лубочну картину, на якій монахові в келії ввижається нага жінка. Переляканий привидом, монах заслонює долонею очі, але вся його постать так тягнеться до солодкої мари. Під картиною був напис: «Спокуса».
Отакою спокусою для Бронка була панна Ольга Річинська. З тієї хвилини, коли він побачив на її очах сльози і відчув, що у своїй безпорадності вона шукає опору навіть у нього, щось буквально поробилося з Бронком. Відчував потяг до Ольги Річинської. Свідомість того, що він може бути їй потрібний, пробудила нову рису в його характері. Не хотів так, як у відношенні до Сташки, лише отримувати, але прагнув і дарувати себе, прагнув захищати і піклуватись. Це принесло не знану досі насолоду: насолоду опіки сильнішого над слабшим.
Спочатку Бронко дурив себе тим, що прагне через Ольгу пізнати той ворожий для нього світ. Умовляв себе, що хоче наблизитись до неї лише для того, щоб, вивчивши той світ, ще успішніше боротися з ним. Та почуття справедливості і чесності з самим собою примушувало його відмовитись від цієї брехні.
Зовсім не для того прагнув він Ольги. Хотів здобути її, аби мати право занурити своє обличчя в її пишні коси і вдихати їх запах, як аромат черемхи, взяти ніжну, чисту на руки і нести лісом поміж трав і квіток.
Дві честі, дві логіки, дві душі боролися в Бронкові Завадці. Один Завадка вважав Сташку своєю дружиною. Хай незаконною, однаково вже дружиною, з якою він, крім усього іншого, був зв'язаний і словом честі. Слово честі для Завадків — це закон, твердість якого виміряється хіба що життям.
Що він міг закинути Сташці? Старалася і годила йому, як уміла, наскільки вистачало в неї розуму й вигадки.
Історія з Гольдштромом (хай і діяла тут Стаха не без власної замаскованої мети) свідчить все ж таки про її соціальне пробудження. Чому нагримав на неї замість похвалити? Чому, замість зрадіти з цього приводу, шукає, як то кажуть, кістки в молоці?
Єдина провина Сташки перед ним хіба та, що любить його більше, ніж він хотів би для нормальних відносин у подружжі.
Та хіба це гріх? Хіба це не притаманне жінкам? Як він все це чудово розумів і як же плутався в цих чудово зрозумілих справах!
Найбільшою мукою для Бронка було те, що він хотів поступати з Стахою, як людина честі, а відколи запала йому в голову Річинська, все по відношенню до його дружини стало брехнею.
Все. Все! Потиск руки, ласкаве слово, обійми — все.
Нечесними, не гідними справжнього мужчини були тепер його викрутаси перед Стахою. І чим він боронився? «Покажи мені ту, що я її маю!» Чи не був подібний до злодія, який сховав украдену річ у безпечне місце, а сам нахабно домагається, щоб перетрусили йому кишені?
«Покажи»! Сташка давно показала б йому, коли б тільки могла натрапити на слід суперниці. Запідозривши Бронка, Стаха стала стежити за ним з усією майстерністю, що її перейняла від матері, яка стежила за батьком, відколи Стаха пам'ятає їх обох.
Не раз і не два тулилась в чужих брамах, вичікуючи, коли Бронко повертатиметься з роботи. Не так просто було Сташці вирватись перед шостою з фабрики. Коштувало це їй чимало хитрощів, включно до удаваного залицяння до Ізика (Стаха до Ізика!).
Нічого підозрілого не могла помітити Сташка. З друкарні виходив Бронко з кимсь з товаришів. Останнім часом бачила його з тим новим, Каминецьким. Ішли разом, іноді до ринкової площі, іноді Каминецький проводив Бронка під саму хату.
Бувало й таке, що Бронко попереджав, що сьогодні в нього термінова робота і він затримається в друкарні. Підозріваючи, що причиною затримки була та невідома, ненависна вона, Сташка іноді поза північ вичікувала Бронка в чужих брамах поблизу друкарні. Наражувалась на те, що чоловіки зачіпали її непристойними словами, приймаючи її за вуличну. Стаха звичайно відмовчувалась, але часом терпець уривався, і вона відрубувала їм так, що піднімали комір вище вух і тікали чимскоріше.
Коли нарешті Бронко, іноді ген за північ, виходив з друкарні, Сташка, ховаючись поміж тінями, не довіряючи власним очам, вела його аж до брами садиби Завадків. Чекала, поки зникне за дверима, і тоді, заспокоєна, поверталась додому. Доходило до того, що частувала Бронкових співробітників пивом, щоб за кухлем хитрими питаннями витягти від них, що той Бронко взагалі думає про дівчат.
Тут зазнавала вона справжнього тріумфу!
Колеги Бронка сміялись над ним! Підіп'ють собі і сміються (а що у тверезого на думці, то у п'яного на язиці), що Завадка оферма, файтлапа, поламанец[198] який втріскався в одну Сташку і поза нею світа не бачить. Що то за кавалер? То не кавалер, а зараза серед чесного парубоцтва.
Практикувала Сташка і таке. У неділю, коли обоє вони були вільні, вона раптом прикидалась хворою. Коли ж Бронко, посидівши біля її постелі, виходив, вона, одягнена під ковдрою, вискакувала з ліжка і бігла за ним назирці. Перший раз зайшов Бронко до Каминецького. Другим разом звернув до читальні. У читальні могло всіляке бути. Причаївшись біля вікна, Стаха стежила, що буде далі. Бронко ввійшов усередину, минув зал, в якому танцювали, і зник у кімнатці з газетами та шахами.
А проте таки мав когось! Але кого? Кого?
Не був же він закоханий у мармурову фігуру в музеї або в образ богородиці. Любив живу жінку з крові і кості, а якщо любив, то мусив зустрічатись з нею. Не сидить же вона, замкнена, в замку, як середньовічна царівна, а ходить по вулицях Нашого; а якщо так, то не може бути, щоб Сташка не зустріла її. Напевно, не раз вже розминалась на вулиці з своєю ворожицею, лише
