Щиголь - Донна Тартт
— Дуже добре, — пробурчав Борис із темряви за кругом світла, клацнувши запальничкою, — якби не було фарби, не було б на що дивитися.
— Точно сказано. — Горст обернувся, його обличчя перетнула тінь. — Це жарт Фабриціуса. Жарт, який перебуває в самому серці його картини. Так робили всі великі майстри. Рембрандт. Веласкес. Пізній Тиціан. Вони жартували. Вони розважалися. Вони будували ілюзію, трюк, але підступіть ближче на крок — вона розпадається на мазки пензлем. Абстрактні, неземні. Інший і набагато глибший різновид краси. Сутність і несутність водночас. Мушу сказати, що одна ця маленька картина ставить Фабриціуса в ряд із найбільшими художниками в історії. «Щиголь»? Він творить своє диво на такому крихітному просторі. Хоч, визнаю, я був здивований, — він обернувся до мене, — коли вперше взяв його у свої руки, з того, який він важкий.
— Атож, — я не міг не відчути туманної вдячності, що він помітив цю деталь, дивно важливу для мене, з якою пов’язувалося так багато дитячих мрій та емоційних асоціацій, — дошка там набагато товща, ніж можна собі уявити. Тому картина має таку вагомість.
— Авжеж, вагомість. Це саме те слово. А тло здалося мені набагато менш жовтим, аніж тоді, коли я побачив картину вперше. Її чистили — десь на початку дев’яностих років, здається. Після реставрації світла стало більше.
— Важко сказати. Мені нема з чим порівнювати.
— Що ж, — сказав Горст. Димок від сигарети Бориса, який проникав із темряви, де він сидів, надавав освітленому кружкові, в якому ми перебували, схожості зі сценою в нічному кабаре, — я можу й помилятися. Мені було десь дванадцять років, коли я побачив цю картину вперше.
— Коли я побачив її вперше, мені теж приблизно стільки.
— Коротше, — мирно провадив Горст, чухаючи брову (на зворотному боці його долонь були синці завбільшки з десятицентову монету), — тоді єдиний раз батько взяв мене у свою ділову поїздку, того разу до Гааги. Крижані зали засідань. Жоден листочок не ворухнеться. Пополудні я хотів поїхати до Дрівліту, парку розваг, але натомість він повів мене в Мауріцгейс. То був великий музей, багато знаменитих картин, але єдиною картиною, що запам’яталася мені, був твій щиглик. Ця картина не може не сподобатися дитині, згоден? Der Distelfink[168]. Ось так я вперше довідався про цю картину, за її німецькою назвою.
— Так, так, так, — сказав Борис із темряви знудженим голосом. — Це схоже на лекцію по телевізору.
— А ти маєш справу з сучасним мистецтвом? — запитав я, порушивши мовчанку, що запанувала.
— Ну, знаєш… — Горст подивився на мене сухим, холодним поглядом. «Маєш справу», мабуть, було не тим словом, схоже, вислів, який я вжив, здався йому кумедним. — Іноді. У мене був Курт Швіттер зовсім нещодавно, а також Стентон Макдональд-Райт — ти його знаєш? Приємний художник. Багато залежить від того, що мені трапляється на шляху. А тобі взагалі доводиться мати справу з картинами?
— Дуже рідко. Торгівці картинами завжди випереджають мене.
— Дуже прикро. У моєму бізнесі головне — мобільність. Я міг би продати чимало навіть пересічних картин, якби мав пристойні папірці, що підтверджують їхню якість.
Гострий запах часнику, дзенькіт каструль на кухні, слабкий сморід марокканського базару — сеча й ладан. Знову й знову тягнуться суфійські наспіви, закручуючись навколо нас у безперервну хвалу Всевишньому.
— Або оцей Лепін. Дуже досконала підробка. Існує канадець, дуже цікавий, він би тобі сподобався — малює на замовлення. Поллока, Модільяні — я вас познайомлю, якщо захочеш. Я не можу заробити на них багато грошей, хоч можна було б збити непоганий капітал, якби закинути їхні твори у відповідне середовище. — Потім, після короткої мовчанки: — Зі старших робіт я бачу багато італійців, але мої смаки схиляються в бік півночі, як бачиш. От цей Берхем — дуже гарний приклад, але, звісно ж, італійські пейзажі зі зруйнованими колонами та простими молочарками не дуже задовольняють сучасні смаки. Так же? Я віддаю перевагу ван Гоєну, котрий отам. На жаль, він не продається.
— Ван Гоєн? Я міг би заприсягтися, що це Коро.
— Дивлячись звідси, ти й справді міг би так подумати. — Йому сподобалося таке порівняння. — Дуже й дуже схожі художники. Сам Вінсент це відзначив — ти читав його «Коро голландців»? Та сама ніжність серпанку, та сама відкритість туману, ти розумієш, про що я?
— Де ти… — Я мало не поставив типове для дилерів запитання «Де ти його роздобув?», але вчасно прикусив язика.
— Дивовижний художник. Дуже плідний. А це особливо чудовий приклад його творчості, — сказав він із гордістю колекціонера. — Поблизу можна роздивитися чимало цікавих подробиць: маленький мисливець, собака, який заходиться гавкотом. А ще — так для нього типово — він поставив підпис на кормі човна. Дуже мило. Якщо хочеш, — він показав кивком голови на тіла, що лежали за гобеленом, — підійди ближче. Ти їх не потурбуєш.
— Так, але…
— Я все чудово розумію. Принести її тобі?
— Так, я хотів би її роздивитися.
— Мушу зізнатись, я дуже прихилився до неї. Не можу звикнути до думки, що доведеться розлучитися з нею. Він також торгував картинами, ван Гоєн. Чимало голландських живописців це робили. Ян Стен, Вермеер, Рембрандт. Але Ян ван Гоєн, — він усміхнувся, — був схожий на нашого друга Бориса, який сидить тут. Він хапався за все. Малювання картин, торгівля нерухомістю, розведення тюльпанів.
Борис у темряві невдоволено пирхнув і хотів щось сказати, аж тут зненацька кощавий хлопець зі сплутаним волоссям віком, мабуть, років двадцяти двох, зі старомодним ртутним термометром, який стримів у нього з рота, вийшов із кухні, хитаючись, затуляючи очі долонею від піднятої вгору лампи.
На ньому був чудернацький жіночий товстий кардиган, що сягав йому майже до колін, як купальний халат. Він здавався хворим і дезорієнтованим, рукави в нього були закасані, він натирав двома пальцями внутрішню частину своєї руки, а наступне, що я побачив, це як розійшлися йому коліна й він упав на підлогу, термометр вислизнув йому з рота і, брязнувши звуком падіння скла, покотився
