Щиголь - Донна Тартт

Цілий тиждень я чекав вівторка, коли Кітсі мала звичай зустрічатися з подругами, — не тому, що не хотів її бачити, а тому, що Гобі також мав намір піти до когось на вечерю, і я мав надію залишитися на самоті з собою, повечеряти якимись залишками з холодильника й лягти спати рано. Та коли вже настав час зачиняти крамницю о сьомій вечора, я мусив іще прийняти покупця. Один декоратор несподівано виявив інтерес до дорогого, немодного олов’яного посуду, який припадав пилюкою на складі ще від часів Велті. Я не дуже тямив в олов’яному посуді й став шукати відповідну статтю в номерах журналу «Антикваріат», коли Борис стрімко піднявся сходами й забарабанив у скляні двері, які я менш ніж п’ять хвилин тому зачинив для покупців. Надворі була справжня злива, і в плащі Бориса годі було впізнати, але його характерний стук у двері я пам’ятав від давніх часів, коли він обминав дім мого батька, заходив у патіо й гримав у двері, щоб я впустив його досередини.

Він пірнув у двері та обтрусився так енергійно, що вода потекла з нього потоками.

— Не хочеш прокататися зі мною до передмістя? — запитав він без вступу.

— Я зайнятий.

— Справді? — запитав він, і в його голосі пролунали і приязнь, і роздратування, й очевидна дитяча образа.

Я обернувся від полиці з книжками.

— І ти не хочеш запитати мене, чому я тебе кличу? Думаю, ти захотів би поїхати.

— Це куди — до передмістя?

— Я хочу поговорити з деякими людьми.

— Поговорити про що?

— Так, — сказав він весело, висякавшись і витерши носа. — Про те саме. Тобі не обов’язково туди їхати, я хотів узяти свого приятеля Толю, але подумав, що з певних причин було б добре, якби ти також захотів бути там. Привіт, Попчику, — сказав він собаці, який приплентався, щоб привітатися. — Я теж радий бачити тебе. Він любить бекон, — сказав він мені, почухавши Попчика за вухами й потершись носом об Попчикову шию. — Ти коли-небудь готуєш бекон для нього? А ще йому подобається хліб, умочений у жир.

— Поговорити з ким? Хто він такий?

Борис відкинув з обличчя волосся.

— Один мій знайомий. Звуть його Горст. Давній друг Міріам. Він також погорів на цій оборудці — чесно кажучи, я не вірю, що він зможе нам допомогти, але Міріам сказала, що не бачить шкоди в тому, щоб поговорити з ним. І я думаю, можливо, вона має в цьому рацію.

XV

Дорогою до передмістя, коли я примостився на задньому сидінні автомобіля, об дах якого краплі дощу молотили з такою силою, що Юрій мусив кричати, аби ми почули його («Що за собача погода!»), Борис спокійно розповів мені про Горста.

— Це дуже сумна історія. Сам він німець. Цікавий хлопець, дуже розумний і чутливий. Родина в нього також поважна… він розповідав мені одного разу про неї, але я все забув. Його дід був частково американцем і залишив йому певну суму грошей, та коли його мати одружилася вдруге з… — тут він назвав прізвище всесвітньовідомого промислового магната, позначене давнім і темним нацистським відлунням, — то йшлося вже про мільйони. Тобто можеш собі уявити, скільки грошей мають ці люди. Вони в них купаються. В них тих грошей хоч сракою їж.

— Атож, це сумна історія, згоден.

— За таких обставин Горст не міг не стати поганим нариком. Ти мене знаєш, — філософське знизування плечима, — я нікого не засуджую й не звинувачую. Роби що знаєш, мені байдуже! Але Горст — це дуже сумний випадок. Він закохався в дівчину, яка ширялась і яка залучила до наркоти і його. Вона навчила його всіх способів отримувати кайф, а коли гроші в нього закінчилися, покинула його. Родина Горста відмовилася від нього багато років тому. А він досі не може викинути з серця цю жахливу гнилу дівчину. Я кажу «дівчину» — а їй уже не менш як сорок років. Її звуть Ульріка. Щоразу коли Горст добуває трохи грошей, вона повертається до нього на короткий час. А потім знову йде геть.

— А як він пов’язаний із нашою справою?

— Ту оборудку організував приятель Горста, Саша. Я зустрівся з тим суб’єктом, він здався мені нормальним — а що я міг про нього знати? Горст сказав мені, що він ніколи не працював із Сашиною людиною особисто, але я поспішав і не став глибоко закопуватися в його біографію, як мусив би, і… — він підкинув обидві руки, — пуф! Міріам була права — вона завжди права, — я мусив би її послухати.

Вода струменіла вниз по вікнах потоками важкої ртуті, запечатавши нас у машині, вогники миготіли навколо нас і плавилися в гуркоті, який нагадав мені ті часи, коли ми з Борисом сиділи на задньому сидінні «лексуса» в Лас-Веґасі, а мій тато проганяв машину крізь мийку.

— Горст зазвичай вельми вимогливо ставився до тих, із ким мав справи, тому я подумав, що все буде о’кей. Але він завжди дуже стриманий, знаєш? «Справа незвична, — сказав він. — Нестандартна». Але що це, зрештою, мало означати? Я приїхав туди й побачив, що ті люди божевільні. Я маю на увазі, психи довбані — стріляють по курчатах! А в такій ситуації, яка в нас була, треба, щоб панували спокій і тиша. Таке враження, що вони телевізора передивились. Там типу й навчилися, як їм діяти. А нормально в такій ситуації кожен має бути надзвичайно чемним, уникати будь-якого шуму. Міріам сказала — і вона мала рацію — про зброю взагалі забудь. Що за божевілля тримати курчат у Маямі? Там же всюди джакузі, тенісні корти — ти мене розумієш. Хто в такому місці триматиме курчат? Хто захоче, щоб сусід телефонував у поліцію й скаржився, що на сусідньому подвір’ї кудкудакають кури? Але на той час, — він стенув плечима, — я був уже там. Я був у центрі справи. Я переконував себе не хвилюватися занадто, але з’ясувалося, що хвилюватися я мав усі підстави.

— Що сталося?

— Я, по суті, не знаю. Я одержав половину товарів, що їх мені обіцяли — решту пообіцяли надіслати через тиждень. Так буває. Але потім їх заарештували, і я не одержав ані другої половини, ані картини. І Горст хотів би її знайти, адже він не отримав очікуваних грошей. У будь-якому разі, я сподіваюся, що він має тепер більше інформації, ніж тоді, коли ми розмовляли востаннє.