Щиголь - Донна Тартт

турбуйся. Таке буває. Але завжди закінчується нормально, — сказав він дуже серйозним тоном. — Бо послухай, послухай, — сказав він, штурхнувши мене в бік ліктем. — Ці діти весь час крутяться коло Горста, вони весь час змінюються, постійно нові люди — студенти, старшокласники. Здебільшого з багатих родин, із трастовими фондами, вони нерідко приносять картину чи ще який витвір мистецтва, яку поцупили, либонь, удома. Вони знають, що слід приходити до нього. Тому що, — Борис похитав головою, щоб струсити волосся з очей, — Горст сам, коли був малим — давно вже, у вісімдесятих, — рік або два ходив до однієї з таких елітних шкіл для хлопчиків, де тебе примушують ходити в піджачку. Та школа недалеко звідси. Він показав мені її одного разу, коли ми їхали в таксі. Хай там як, — він шморгнув носом, — а хлопець на підлозі не якийсь там волоцюга з вулиці. І вони не дозволять, аби з ним щось сталося. Сподіваймося, для нього це буде наукою. Для багатьох із них так і є. Його більше ніколи не нудитиме так, як після цієї дози наркану. До того ж Кенді медсестра, й вона догляне його, коли він цього потребуватиме. Я говорю про брюнеточку, — сказав він, знову штурхнувши мене під ребра, коли я нічого не відповів. — Ти її бачив? — Він пирснув. — Ну ця… — Він нахилився й черкнув пальцями над коліньми, щоб показати висоту її чобіт. — Вона неймовірна. Боже, чого я тільки не дав би, щоб відбити її в Ньяла, ірландця, якби тільки міг. Якось ми вибралися на Коні-Айленд лише вдвох, і в мене ще ніколи не було такого класного дня. Вона любить плести светри, ти уявляєш? — сказав він, лукаво поглянувши на мене куточком ока. — Подивись на цю жінку — чи спаде тобі на думку, що їй подобається плести светри? Але їй подобається! Запропонувала сплести один і для мене. І цілком серйозно! «Борисе, я сплету тобі светр будь-коли, якщо захочеш. Скажи мені лише, якого кольору ти б хотів, і я це зроблю!»

Він намагався розвеселити мене, але я був надто ошелешений, щоб розмовляти. Протягом якогось часу ми йшли похиливши голови, і не чути було іншого шуму, крім наших кроків на парковій стежці в темряві, які, здавалося, відбивалися вічним відлунням серед грандіозної міської ночі, що висіла навколо нас, гудки та сирени автомобілів лунали так, ніби вони долітали з відстані в півмилі.

— Ну то як? — запитав Борис, іще раз скоса подивившись на мене, — принаймні я тобі змалював ситуацію, так чи не так?

— Що ти сказав? — злякано запитав я.

Моя увага досі була прикута до хлопця на підлозі й до прикрих ситуацій, пов’язаних із мною самим: ось я втрачаю тяму нагорі у ванній у будинку Гобі, голова в мене закривавлена після того як я вдарився об край ванни; ось приходжу до тями на підлозі кухні Керол Ломбард, тоді як Керол трясе мене й верещить, на щастя, я вирубився лише на чотири хвилини, вона зателефонувала б 911, якби я не прийшов до тями протягом п’яти.

— Я цілком переконаний, що це Саша забрав картину.

— Хто?

Борис спохмурнів.

— Брат Ульріки, хоч як дивно, — сказав він, схрестивши руки на своїх худих грудях. — Два чоботи пара, якщо ти розумієш, про що я. Саша і Горст дуже близькі — Горст би ніколи не послухав, якби хтось щось проти нього сказав. Ну, то таке, Сашу важко не любити — усі його люблять, він набагато приязніший, ніж Ульріка, але ми з ним надто різні особистості. Горст був чистий як скло, усі так кажуть, поки не підпав під вплив цих двох. Вивчав філософію… готувався керувати компанією батька… а тепер ти бачиш, де він. Чесно кажучи, я ніколи б не подумав, що Саша піде проти Горста, навіть за сто років. Ти зрозумів, що там відбувається?

— Ні.

— Горст думає, що кожне слово Саші — на вагу золота, але я в цьому не впевнений. І я не думаю, що картина в Ірландії. Навіть Ньял, ірландець, так не вважає. Мене бісить, що Ульріка повернулася, при ній я не можу сказати всього, що я думаю. Тому що, — він ще глибше засунув руки в кишені, — я трохи здивований, що Саша на таке наважився, і я не смію сказати це Горстові, і я не бачу іншого пояснення, я думаю, вся ця невдала оборудка, арешт, зіткнення з копами, думаю, все це було прикриттям, щоб Саша міг непомітно зникнути з картиною. Горст утримує десятки людей — він надто добрий і довірливий, лагідний у своїй душі, знаєш, вірить у найкраще в людях. Що ж, він може дозволити, щоб Саша та Ульріка обкрадали його, але я не дозволю їм обкрадати мене.

— Гм… — Ми з Горстом спілкувалися недовго, але мені він не здався аж таким лагідним і добрим.

Борис усміхнувся, підбив ногами кілька калюж.

— Щоправда, залишається одна проблема. Сашин приятель, що то за тип? Той, із яким він мене познайомив. Як його звати? Не уявляю. Він назвав себе Террі, а це неправда — я також не користуюся своїм справжнім ім’ям, але Террі, канадець? Та не мороч мені яйця! Він приїхав сюди з Чехії, і він не більше Террі Вайт, аніж я. Я думаю, він вуличний бандюк — щойно з тюряги вийшов, — нічого не знає, неосвічений, брутальний невіглас. Я думаю, Саша десь підібрав його, щоб організувати підставу й дати йому винагороду за оборудку — винагороду, мабуть, хіба що на горіхи. Але я знаю цього «Террі» в обличчя і знаю, що він має якісь зв’язки в Антверпені, то я зателефоную своєму хлопцеві, Вишні, й попрошу його зайнятися цією справою.

— Вишні?

— Атож, це клічка мого хлопчини Віктора, ми так називаємо його, бо в нього червоний ніс, а також тому, що його зменшувальне російське ім’я Вітя близьке до російського слова вішня. До того ж у Росії є популярна мильна опера «Зимова вишня» — ну, розумієш, важко пояснити. Я Вітю дражню цим «милом», це дуже його дратує. Хай там як, а Вишня знає всіх і все, чує всі внутрішні розмови. За два тижні до того, як щось станеться, ти почуєш про це від Вишні. Тому не турбуйся про свою пташку, гаразд? Я переконаний, що ми її визволимо.

— Що ти хочеш сказати цим «визволимо»?

Борис роздратовано пирхнув.

— Бо це замкнене коло, ти зрозумів? Горст тут має рацію щодо грошей. Ніхто не купить цю картину. Продати її неможливо. Але на