Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Люди посунули ближче: що ж скаже на таку нагоду більшовицький на Печерську «главковерх»?

Та Іванов сказав зовсім коротко:

— Даниле і Тосю! Робіть у вашому житті все тільки так, щоб бути достойними червоного прапора.

— Ура! — залементував Харитон.

— I слава вашим батькам, що підняли на благословення прапор революції!

— Слава! — гримнули всі.

Оркестр заграв «Інтернаціонал».

І тоді все враз загомоніло, зашуміло й перемішалося. Данила з Тосею кинулися обіймати й цілувати, а тоді підхопили на руки — і не самі вони, своїми ногами, пішли навколо діжі, а попливли над усіма в повітрі, на руках дружок та бояр. Так що й не було кому кидати поліно під ноги і невідомим залишилося, хто ж першим через нього переступить і стане першим у подружжі.

І саме в цей час — коли Данила з Тосею обнесли вже третій раз — біля хвіртки знов утворилась якась колотнеча і в двір в'їхала на велосипеді студентка Марина Драгомирецька.

Марина не зрадила своєї вдачі — спізнилася і на цей раз.

Тільки велосипед під нею був неначе і не її, лискучий нікелем та з сіткою над колесами, англійський «Дукс», а якесь ламане доробало ризького заводу — найдешевшої марки.

— Невже я опізнилася? — у відчаю гукала Марина.

Скотившися з велосипеда, вона ухопила Тосю в обійми і — як обіцяно було — почала її заціловувати до смерті.

І тут виявилося, що Марина з'явилась з подарунком.

У хвіртку пара за парою ввійшли двадцятеро хлопців і двадцятеро дівчат — та всі в гарних народних строях: дівчата — в керсетках і вінках, хлопці — в вишиваних сорочках: славнозвісний хор печерської «Просвіти». Бас, баритон і тенор — Данило, Флегонт і Харитон — з поважної причини не могли з'явитись на чергову пробу, щоб практикуватись у виконанні кантати «Слава Україні», — тож весь хор повним складом прибув до них.

Хор вишикувався по голосах перед молодим подружжям і гримнув — та так, що й оркестр авіаторів не здолав би заглушити голоси, — «Славу Україні».

— Оце так–так! — ахнув народ. — Оце так весілля! Та такого і в генерал–губернатора з графом Потоцьким не було! Коли генерал–губернаторів син женився з дочкою графа Потоцького, то під вечерю терликали їм самі скрипалі з Купецького зібрання.

Андрій Іванов підійшов до студентки Драгомирецької і від душі потис їй руку. За ним потрусив руку Марині й Василь Боженко.

— Ну, панно–товаришко! — приказав притому Боженко. — Удружили! Спасибі від ім'я батьків і всього робочого класу!

Тося кинулась до Марини, і тепер вже вона почала заціловувати Марину до смерті.

Після того все ввійшло в лад. Молодих повели до кімнати і посадовили за стіл — «на посаді», тобто, на покуті, якраз проти уквітчаного гільця. Батьки посідали біля своїх дітей, а навпроти — Андрій Іванов, одностайно признаний весільним батьком. Біля нього — не те щоб весільною матір'ю, бо вік і дівоцький стан того не дозволяли, але ж почесною гостею посадовлено панночку Марину Драгомирецьку. Жінки урочисто внесли коровай — два аршини вдовжки і півтора вширшки і, озираючись та прикидаючи в умі, взялися краяти його на дрібні–дрібні шматочки: щоб було кожному бодай причаститися. Тоді й Харитон з Флегонтом внесли своє цеберко і почали розливати «оковиту» по чарках, важко катуючися, — бо ж відра не вистачало й на гостей, а тут же ще й цілий оркестр і сорок хлопців та дівчат з хору!

Та тут Марина Драгомирецька мигнула своїм басам, і просто в хату баси вкотили барильце самогонки на три відра і барило пива — на десять відер.

Оце й була причина запізнення Марини на весілля, а заразом і секрет її велосипеда. Марина проміняла свій розкішний, за двісті сорок карбованців куплений «Дукс» на поламане, що й нове коштувало тільки сорок карбованців, доробало ризької марки — і на додачу взяла самогонку й пиво.

Тепер вже могла починатися справжня процедура квітчання молодих хрещатим барвінком, співи дружок та причитання матерів.

Пили самогон, пили пиво, гукали «гірко» — і молоді цілувалися: Данило — урочисто і Тося — стидаючись.

Гості, які не вмістилися в кімнаті, розташувались у садочку, просто між грядками з редискою та левкоями. Жінки таки прихопили з собою дещицю у хусточках: хто пиріжок, хто іржавий оселедець, хто цибулину з хлібом.

Шустрі хлопчаки стрілами перелітали під лавру до пані Капітоліни й назад — туди з карбованцями, переданими батьком потай від матері, а назад — з сороківками, закоркованими кукурудзяними качанами.

Оркестр з хором змагалися в чергу: оркестр — танець, хор — веселої на перепочинок. За полечкою — «У сусіда хата біла», за краков'яком — «Ой що ж то за шум учинився».

І навколо діжі кружляли та вибивали спочатку дружки з боярами, потім — вся молодь, а там вдарили лихом об землю й старші — вже ген пізніше, коли сонце сіло за Черепанову гору, запав смерк і в широкому небі над Печерськом засвітилися рясні та огнисті весняні зірки.

Звичайно, перед тим як піти і собі в танець, старше покоління хвацько, в надміру швидкому темпі, відспівало двоголосим хором «Кинем об землю лихом, журбою».

А коли старше покоління в танці притомилось, то полилися — в надміру повільному темпі — і традиційне: «Не осенний мелкий дождичек» та «Реве та стогне Дніпр широкий».

Гуляли це не загорьовані трударі, не жителі нужденних халуп на бідацькій приміській околиці, а безжурні