Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
Іван і Максим стояли поважні та урочисті. Вони теж переживали всю складну гаму батьківських почувань, але свідомі були й величі та значущості того акту, який наважились учинити. Вони знали, що в цю хвилину ступають вже одною ногою в нове життя — в те нове життя, що починається від революції, яка, проте, і сама ще не почалась по–справжньому, творять нові революційні форми життя, яких одначе не уявляла собі ще й сама революція.
Вони стояли поважні та урочисті — в святкових піджаках і чистих сорочках, з акуратно розчесаним волоссям, але — куди подіти руки свої, так і не знали. Кляті руки совалися сюди і туди — то пригладжували вуса, то обсмикували піджаки, то лізли до кишені й виймали кисет та мерщій ховали його назад, — тоді знову метлялися сюди і туди без усякого ладу. Руки були в обох натруджені, шкарубкі, мозолясті, — такі меткі та вправні в роботі і такі незграбні без діла, тепер.
Позаду батьків — з прапором у руці, правда, ще завинутим, — примостився Андрій Іванов. Фіалек та Косяков, почесний ескорт, стояли обабіч, виструнчені, як на параді. Проте вони й були на параді, на вахті, при прапорі «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»
Тиша запанувала в подвір'ї, тільки жіноцтво ще потихеньку охкало та бідкалося — як же це невінчані та нехрещені підуть у шлюб християнські діточки, Тоська з Даньком?
— Ну, дітки… — почав нарешті Іван Бриль.
Ту ж мить Харитон сіпнув за білу хустку, якою пов'язані були молоді, і Данило з Тосею вклякли навколішки.
Андрій Іванов розв'язав поворозки і почав розкручувати полотнище прапора. Він тримав держално ще похило до землі, і стяг неначе стікав червоним струменем з його рук на землю. Проміння низького вже сонця багрянило його й іскрилося самоцвітами у новенькому позументі.
Іван Бриль зам'явся. Все старе, що примовлялося батьками й дідами до благословення, тепер неначе до пуття не йшло. Що ж його говорити по–новому, по–революційному?
— Прийшла вам пора, дітки, — нарешті сказав Іван, — і покохалися ви між собою, як ті голубки. Не перечити проти цього нам, старим батькам…
Меланя з Мартою заплакали вголос, але так і належало на таку нагоду мамам.
— Пам'ятайте ж, діти, — підвищив голос Іван, — що старі люди кажуть: нема кращого друга, як супруга!
— З добрим подружжям і горе розгорюєш! — докинув поспіхом і Максим. — Гляди ж, Даньку, і в лиху годину не кидай вірну дружину! — І тут він раптом згадав, як у аматорському гуртку у п'єсах не раз і сватав, і благословляв. — На щастя, на здоров'я, на довгії літа. Дай Боже, вам на світі пожити, діток наплодити, а там і попарувати, як самі паруєтесь зараз. Був ти, Даньку, наречений, а став суджений. Була ти, Тосю…
Та Йван відсторонив його і сам виступив наперед.
— Пожди! Я від тебе старший на два роки, та й син же — мій, а твоя тільки — дочка…
І тепер, цілковито перебравши в свої руки ініціативу, Іван заговорив достойно та урочисто:
— Вважай, Даниле: батьки глядять дочку до вінця, а чоловік жінку — до кінця! — Він поглянув суворо на маківку похиленої перед ним синової голови, а тоді перевів погляд на стрижені патли похиленої Тосі, що вся дрібно–дрібно тремтіла з хвилювання й переляку. — А ти, Антоніно, гляди: будь синові моєму і супруги моєї, Меланії Опанасівни, вірною дружиною, а дітям його — доброю матір'ю. Будеш тоді і нам з старою гарною дочкою. Благословляю вас, діти мої, моїм отецьким благословенням і бажаю вам…
Тут Іван відчув, що зараз і сам заплаче — бо ж саме такими словами благословляв колись і його батько на шлюб з Меланкою. Тому Іван мерщій нахилився, підняв Данила з колін, за ним і тремтячу Тосю, поцілував кожного в губи тричі, тоді ще раз в голову, а Данило і Тося припали до його шкарубкої, мозолястої руки.
Після того Іван передав дітей Максимові — на такий же обряд. А вже Максим — і Мелані з Мартою.
Меланя з плачем припала до Данила, потім огорнула ніжними обіймами Тосю. Марта була сувора та урочиста і перецілувала дітей міцно, коротко, по–мужському. Але обидві вони притому потай, поспіхом хрестили дітей, і кожна заступала тілом своїм другу, — щоб не побачили старі, такі вже непримиренні революціонери, хай їм біс!
Данило з Тосею знову вклякли, ледь живі з хвилювання.
А Іван, взявши прапора з рук Іванова, високо змахнув полотнищем і тоді укрив похилених перед ним дітей, — так, що їх не стало й видно під червоним знаменом.
— Нехай же вас наш прапор червоний на все життя і на всі діла благословить, як ми вас благословляємо…
Іван поцілував краєчок прапора. Максим теж поцілував, але нічого сказати не міг: він спливав слізьми, і сувора Марта лагідно зацитькувала його.
— Ура! — залементував Харитон.
— Ура! — покотилося з двору на вулицю, а з Рибальської на Кловську й Московську та за Собачу тропу.
Оркестр авіаторів вдарив туш.
Тут виступив наперед Андрій Іванов. Підхопивши прапора з Максимових рук, він змахнув полотнищем угору — над молодими, над батьками, над усією юрбою гостей.
— Товариші! — гукнув Іванов.
Йому треба було зіп'ятись на щось, але поруч була лише діжа, підкочена Флегонтом, і він став на весільну діжу.
