Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— Я тобі, шахтарчуку, хоча ти й роду нашого, київського, зараз вуха накручу! Ти що ж, матері твоїй хрін, пролетаріат з правильної путі збиваєш? Все одно, як сепаратист якийсь із Центральної Ради! Революція хіба тільки для шахтарів та луганських металістів? Он довкола тебе, — Боженко махнув лівою рукою, а правою і далі трусив Харитона за маніжку, — довкола тебе київські герої–металісти стоять! Шапку скинь, шмаркач! — Він дав щигля Харитоновому занозистому кашкетові, і той покотився людям під ноги. — До землі старшим товаришам уклонись! Вони горе своє, і радість свою, свободу і кров, — все змалку віддали революції! Вони в революції перед вели і ведуть! І тебе за собою поведуть, чижика! Революцію всім трудовим народом і для всієї країни треба робити! І нема на нашій трудовій землі цяточки, на яку б ми, пролетарі, в нашій боротьбі наплювали! Всю нашу землю визволимо, будь спокійний! І ти, батьків син, визволяти її з нами будеш! А воювати нам, жевжик, саме там, де всякої контри найбільше! Чи правильно я кажу, люди?

— Правильно, Василю! Вірно, Василю Назаровичу! — загукали «політики», і найперший з–поміж усіх — Іван Бриль.

Були вони всі кияни зроду, і пролетарською гордістю своєю за рідне місто поступитися не могли. Де ще з тисяча вісімсот дев'яносто сьомого року через «Союз боротьби» почали ширитися ідеї єдності робітничого класу? В Києві, на заводах. Та сам Володимир Ілліч Ульянов–Ленін, у своїй брошурі «Умирающее самодержавие и новые органы народной власти», за приклад цілому російському пролетаріатові поставив якраз пролетаршкиян. Де вперше після Паризької комуни була на світі пролетарська республіка — нехай тільки й п'ять дагів? У Києві, на Шулявці, в Політехнічному інституті. Чиєю кров'ю її затоплено, як грозовою зливою серед літа? Кров'ю київського робітничого класу.

— А воно каже!

Боженко пустив Харитонову маніжку, підняв Харитонів «фартовий» кашкет і тицьнув йому в руки.

— Та я хіба що? — заїкуючись, виправдувався знічений Харитон. — Хіба ж я проти? То тільки до слова пришилося. Язик не туди повернувся, казавши…

— А ти язика далеко від розуму не держи! — вже замирливо кинув Боженко, добуваючи капшук, щоб перекурити після хвилювання. — На от, закури, дурило!

В гурті «політиків» тим часом — у розвиток спірки між Іваном та Василем — пішла вже нова хвиля розмови: про страйки. Думка була така: чи кінчати з війною, чи виборювати вісім годин робочого дня, чи там від буржуазної революції до соціалістичної йти, нехай і мирним шляхом, — пролетаріатові єдиний є спосіб боротьби: страйки.

Страйки, справді, трусили зараз Києвом, як лихоманка. За два місяці від дня Лютневої революції перестрайкували вже і металісти на великих заводах Гретера — Криванека та Південно–російському металургійному, і друкарі всіх міських друкарень, і чоботарі фабрики Матіссона, і тютюнники Соломона Когена, і броварі Бродського та Калінкіна і ще багато інших підприємств. В гурті «політиків» особливо похваляли страйкарів–кравців. Застрайкували не тільки великі приватні конфексіони Кругликова, Рабина, Сухаренка, Кагана, Ольшамовського, Фріда, Ерліха чи Френкеля, застрайкували навіть величезні, на тисячі робітниць, військові обмундирувальні майстерні Південно–Західного фронту на Печерську та Деміївці.

— Ці кравці молодці! — гукав хтось. — От тримаються, чортові рицарі нитки та голки! Третій тиждень страйкують, не поступаються нічим! Хто б і подумав таке про цей сарпинковий пролетаріат! Де це ти, Василю, стільки добрячих латкарів та штопальників набрав?

— То не я, — скромно, але з достоїнством озвався Боженко. — Моє діло, як члена Центрального бюро профспілок, — колективні договори. А страйковою справою керує Смирнов.

— Який це Смирнов? Той, що меншовик, чи той, що есер, чи той, що позапартійний?

— Більшовик Смирнов — звичайно: Іван Федорович. Кравець. У підмайстрах у Френкеля був. А вчився у мадам Дулі на Подолі.

— А! — зрадів Іван Бриль. — Від мадам Дулі! Тобто — «Ваня–маленький»? Господи! Так це ж наш рибалка заповзятий! В нього і своя сижа була під Аскольдовою могилою, ближче до Аносівського парку, якраз поруч із нашою з Максимом! Боже мій! Отаких судаків на вудку брав! Значить, повернувся вже з заслання? А я й не знав… Максиме? Чи пам'ятаєш…

— Ще б пак! «Ваня–маленький»! Отакий миршавий…

В гуртку вибухнув регіт: сам куций, Максим показав рукою від землі так низько, ніби Іван Федорович Смирнов був ліліпутом.

Розмова, отже, розгорялась дужче і дужче — зараз мали политися бурхливою річкою спогади, — і весілля напевне довелося б відкладати до другого разу, коли б в цю хвилину інше не привернуло загальної уваги, зламавши весь дальший хід подій.

Хвіртка у паркані розчинилась, і в подвір'я вступила трійця людей.

Передній був у солдатській гімнастерці без погонів — як тепер, перед четвертим роком війни, ходила мало не половина населення колишньої Російської імперії. Він тримав у руках держално з прапором, завинутим та перев'язаним, щоб не метлявся, кількома поворозками. Двоє інших були зодягнуті по–робітничому, але святково: в одного під піджаком сорочка українська, вишита, в другого — руська, під поясок. Чоботи на всіх трьох були з рипом на весь квартал.

Прапороносець — стрункий, жилавий, років під тридцять — був по–військовому підтягнутий, виглядав молодецьки, дівчатам припадав до серця теж.

Це був Андрій Іванов.

Почесною вартою при прапорі йшли арсенальці: Фіалек — голова польської секції київських більшовиків і Косяков — голова завкому