Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
З появи Іванова негайно ж і скористався дядько Оксентій Нечипорук: він знав, що цей керівник більшовиків «Арсеналу» має серед робітників найбільший авторитет.
— От ви мені, товариш главний робочий, — почав Оксентій, встряваючи в розмову про методи риболовецтва, — може, до ладу відповісте, спасибі вам, на самий главний вопрос?
— Давайте, дядьку, — охоче озвався Іванов, — ваш вопрос. Якщо я не відповім, то, може, всі гуртом подужаємо!
— От в Узині, к приміру, на Васильківщині, — зразу й повів Оксентій, — тобто в сусідньому з нами повіті, збунтувалися батраки проти свого пана, поміщиці графині Браницької: домагаються, як от і ви, робочі, щоб робити у полі, як і на заводі, тільки вісім годин…
Повідомлення викликало інтерес. «Політики» присунулися тісніше, і перебіг насторожений гомін.
— Ну, ну? — підбадьорив Оксентія Іванов. — Дуже цікаво! Кажіть, товаришу, далі?
— А в Лосятині, скажімо, теж по сусідству з нами, тільки Гребінківської волості, і теж у графині Браницької, так селянський земельний комітет і зовсім заборонив панському управителеві обсіватися, тобто наклав, як тепер кажуть, на панські землі народний «секвестр», — дядько Оксентій дуже полюбляв вимовляти нові слова, — щоб, значиться, поділити землю поміж селянами–хліборобами…
— Ну, ну? — пересів до Оксентія ближче, запалившися інтересом, і Боженко. — Кажи, кажи, що ж далі було?
— А далі, — зітхнув Оксентій, — нічого й не було. Бо не знали люди, як же його ділити землю: всім нарівно чи, може, бідним — більше, а багатіям — і зовсім не давати нічого? Хто ж його знає, як по справедливості буде?
— Чи бач! — скрикнув Фіалек, і всі заворушились. — А ми на село й не поткнемось! А ще більшовиками прозиваємось! Допомогти ж людям треба, роз'яснити…
— А треба, треба! — гаряче відгукнувся Оксентій. — Бо, скажімо, в Рокитному або й Юзефівці, в пана Шмінке, так люди геть розтягли по хатах реманент, ще й костьол за димом пустили, бо туди пан з переляку заховався…
— Здорово! — гукнув Боженко і ляснув сусідів по плечах.
— Та яке ж там — здорово? — з скрухою озвався Оксентій. — Зразу ж, точнісінько, як ще за царя бувало, козаки з–під фронту прибули. Вишомполювали півсела і наказали панське добро нести назад. І в Лосятин, — додав вже зовсім сумно Оксентій, — теж прибула комісія з папером: мовляв, до Установчих зборів землю ніяк не ділити. І в Узині теж: заборонив комісар Тимчасового уряду робити батракам тільки вісім годин, бо ж то — завод, а то — земля: лозунг непідходящий, особливо — в сезон…
— От веремія! — аж підхопився Боженко і замахав кулаками. — Та коли так піде далі, товариші…
Але Оксентій його перебив:
— Веремія і є! Так от, і питаюся, товаришу главний робочий, як же воно буде тепер? Наділятиме революція селян землею чи не наділятиме? Га?
Всі обернулись до Іванова.
Іванов оправив пояс з солдатською бляхою на гімнастерці і не поспішаючи відказав:
— Що ж, коли питаєте, товаришу, то я вам відповім.
— Ну, ну? — Оксентій аж звівся з призьби, так йому нетерпеливилося почути нарешті відповідь.
— Не наділятиме! — сказав Іванов.
Оксентій вдарив у поли:
— Як? Революція та й не дасть хліборобові землі? А мій Дем'ян з фронту пише… — Він захапався по кишенях за Дем'яновим листом.
— Революція, — сказав Іванов, — всяка буває. Для буржуїв і для трудового народу. У нас, дядьку, щоб ви знали, революція зараз уже не для трудового народу: буржуї прибрали революцію собі до рук. Буржуазна, виходить, революція. І трудовому народу — чи робітникам по заводах, чи селянам коло землі, — ще гай–гай боротися треба за свої права! І поки ми, робітники та селяни, не візьмемо владу в країні в свої власні руки, до тої пори…
— Так треба ж брати її, владу, значить! — аж гукнув Оксентій. — Чому ви, робочі, ви ж таки — передовий елемент, у вас — всякі партії, не візьмете її в городі, а тоді б і ми на селі? От мій Дем'ян… — він замахав вже добутим Дем'яновим листом.
— А тому, — знову спокійно відказав Іванов, — що до речі згадали ви, дядьку, про всякі партії. Партій розвелось чимало, а до згоди між собою партії ці якраз і не можуть прийти. От, скажімо, наша партія, більшовиків, прямо каже: землю селянам негайно і задурно, без викупу! А от, скажімо, є такі — меншовики, так ті…
— Більшовики, меншовики! — закричав Іван Бриль, що теж вже висунувся з хати від весільного столу, дарма що — батько, бо не міг стримати свого потягу до гутірки «політиків» на призьбі. — Знову тієї! Одна партія нехай для робочого класу буде — соціал–демократія — і край!
— Вірно! — гукнув і Максим Колиберда, що теж, слідом за своїм другом, вислизнув з–за весільного столу. — Замирити треба, привести до згоди! В інтересах революції! — І він затяг пісню, бо був таки п'яненький:
Де згода в сімействі,