Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
— Європа! Азія! Америка! Африка! Австралія! — гукав у цю хвилину, вимахуючи кулаками, Василь Назарович Боженко, столяр–модельник з Головних залізничних майстерень. — Сьогодні увесь світ уже втягнутий у війну, раз і Сполучені Штати встряли в цю заваруху! Така веремія! Кров проливають селяни і робітники, а тягаються за чуби капіталісти — кому більше в кишеню класти на наших сльозах і крові! Нам така війна — без інтересу! А ти кажеш!
Той, що «казав», був, звичайно, Іван Бриль, найзаядливіший полеміст — завжди охочий до суперечки будь з ким, навіть із самим собою. Знизавши плечима на пристрасну Боженкову мову, він заговорив повагом, з неприхованою насмішкою наголошуючи на окремі вирази, якими б він хотів особливо дошкулити супротивникові:
— Звісно! Ти ж три дні як вписався в більшовики! «Мир хатам, війна палацам» — про це, брат, я знаю ще відтоді, як ти пішки під стіл ходив. Але ж сам Маркс навчає, що обставини вирішують все. А обставини, брат, зараз якраз інакші. От слухай мені сюди, я тобі зараз усе розповім, як є…
Старий Бриль відхилився, щоб краще бачити сперечальника, і пригладив свої вуса вниз — така була в нього звичка. Василь Боженко, відмахавши кулаками, взявся куйовдити свою бороду, — така була звичка в нього.
— Коли ще була Росія царською, — повчально почав Іван, — то кожному дурневі ясно: нехай імператор програє свою війну…
— Ну, ну? — підтакнув Боженко, торсаючи бороду.
— От тобі і «ну»! А тепер з'явилась, сказати б, нова обставина: революція. Таж збагни, більшовицька ти голова, що коли перемогу здобудуть кайзерівська Німеччина, цісарська Австрія та султанська Туреччина, то подолають вони революційну Росію, отже, загине і революція в Росії. Тож який, питаюся, висновок має робити для себе робітничий клас?
— Ну, ну? Який, який?
— Ясно, який: обережний будь з гаслом «війна війні», коли така обставина…
Боженко зірвався з місця і замахав кулаками.
— Таж революція у нас буржуйська…
— Буржуазна, — авторитетно поправив Іван.
— Буржуазна! Так ти ж, совість твоя де, — що, за Тимчасовий уряд міністрів–капіталістів?
— Я, щоб ти знав, проти капіталістів ще з того часу, як ти в більшовики ще й не вписувався. Тимчасовий уряд повинно революціонізувати і таким способом від буржуазної революції посуватися до нашої, пролетарської. Сам товариш Ульянов–Ленін каже, що треба мирним шляхом…
— Так Ленін же не до війни це каже, а про те, як владу Радам брати до рук! — зарепетував Боженко, підскочивши впритул до Івана, неначе заміряючись вхопити його за груди. — А те, що ти кажеш, це — меншовизм, «революційне оборонство»! Тьху!
Іван підхопився з призьби, сатаніючи:
— Тобто, виходить, я — меншовик? Таке ти хочеш мені сказати, маму твою мордує?!
Схоже було, що він заміряється замахнутися на Боженка, всі інші «політики» посхоплювались з своїх місць і кинулись їх розбороняти та всовіщати.
Втихомирив вибух пристрасті солдат Королевич. Посміхаючись, він закинув про те, що тут же, товариші, не позиції, а глибокий тил, отже, давайте крові не проливати. І, так само посміхаючися, закінчив тим, що, мовляв, не біда, коли хороші люди поскубуть один одному чуби отут, на Рибальській, — від того тільки загальна користь буде: правильна думка сама себе оборонить. Біда — що немає революційної єдності в самих органах пролетарського волевиявлення, в Радах робітничих та солдатських депутатів: меншовики спілкуються з есерами, трудовиками та іншими, вже чисто буржуйськими партіями, і тягнуть руку за кадетський Тимчасовий уряд. Та, закінчуючи, Королевич прохопився необережним посиланням на гарний пролетарський приклад Донецького басейну: металісти Луганська, очолені слюсарем Ворошиловим, вимагають не тільки кінчати зразу з війною, але й з самим кадетським Тимчасовим урядом.
На такі слова не міг стриматися присутній тут молодий представник донецького пролетаріату, Харитон. Він вирвався з гурту парубків наперед і собі замахав руками:
— Їй–бо, присяй–бо, правда! Клима Ворошилова у нас знають скрізь! Оце дядько, так дядько! По тюрмах сидів, на царській каторзі був — справжній герой революції! Ще як я виїздив, від Клима заклик пішов: бери, хлопці, зброю до рук — без зброї пролетаріат своїх прав не здобуде! І беремо! Революцію робимо, а не ханьки мнемо! Що тут у вас, у Києві? Меншовики, есери, кадети, офіцери! Плювати треба на Київ, — іти всім на Донеччину та проголосить там пролетарську республіку!..
Оце й підлило масла в огонь.
Іван Бриль знову підхопився з свого місця на призьбі:
— А ти, жовторотий, помовч, коли люди ведуть між собою поважну розмову! Ти думаєш, як убрався в червону сорочку, так вже — найперший на світі революціонер? Посоромився б колір революції паскудити на свої фіглі–міглі! У нас прапор червоний: то кров наша червона. І вона не один раз пролилась на київський брук, на який ти, сосунець, заміряєшся плюнути!
Схвальний гомін підтримав старого Бриля. «Політики» були задоволені, як дано одкоша зухвалому малюкові.
Василь Боженко теж підскочив до Харитона, ухопив його таки за груди, зім'яв у кулаці
