На дорозі - Джек Керуак

– Бідний Сел завжди хоче спати. Вони почали знов:

– Коли ти позичив той п'ятачок, щоб заплатити за курячі стейки…

– Ні, чоловіче, за чилі! Пам'ятаєш, «Техаська Зірка»?

– Я переплутав це з вівторком. Коли ти позичив той п'ятачок, ти сказав, слухай сюди, ти сказав: «Карло, це я тебе останній раз обдурюю», наче справді ти мав на увазі, що я погодився на те, щоб ти мене більше не дурив.

– Ні, ні, ні, я не це мав на увазі – будь-ласка зверни увагу, любий друже, на ту ніч, коли Мерілу плакала в кімнаті, коли я звернувся до тебе з надзвичайною щирістю, у яку ми удвох не вірили, але знали її мету, тобто, цією моєю грою я показав, – але почекай, річ не в цьому.

– Звичайно, не в цьому! Бо ти забуваєш, – але я перестану тебе звинувачувати. Так, ось, що я казав… – Так попи розмовляли всю ніч. На світанку я прокинувся. Вони довершували останні ранішні справи. – Коли я тобі сказав, що через Мерілу повинен лягти спати, тобто мені треба побачитися з нею сьогодні вранці о десятій, я не використовував свій безапеляційний тон, зважаючи на твій нещодавній коментар про непотрібність сну, але це тільки, тільки тому, май на увазі, що я абсолютно, безумовно, просто І без усяких але, повинен зараз спати, тобто, чувак, у мене заплющуються очі, вони аж почервоніли, вони болять, вони втомлені та змордовані…

– Ах, дитино, – сказав Карло.

– Нам просто треба лягти спати. Давай зупинимо цю машину.

– Ми не можемо зупинити машину! – кричав, немов божевільний, Карло. Заспівали перші пташки.

– Зараз, як я підійму руку, – сказав Дін, – ми перестанемо говорити, ми просто зрозуміємо, без усяких проблем, що ми перестаємо говорити і йдемо спати.

– Ти так не зупиниш машину.

– Зупиніть машину, – сказав я. Вони зиркнули в мій бік.

– Він весь цей час не спав і слухав. Про що ти думав, Селе? – Я сказав їм, що важав їх неймовірними маніяками і що я прослухав їх усю ніч, неначе спостерігач за механізмом годинника заввишки до верхівки перевалу Берто, зробленого з найкрихітніших деталей найделікатнішого годинника на світі. Вони посміхнулись. Я показав на них пальцем і сказав:

– Якщо ви далі отаке витворятимете, то з'їдете з глузду, але поки це все відбувається – тримайте мене в курсі.

Я вийшов і проїхався до дому тролейбусом, а гори з пап'є-маше Карл0 Маркса червоніли зі сходом величного сонця над східними степами.

Розділ дев'ятий

УВЕЧЕРІ мене потягли в гори, і я не бачив Діна та Карло п'ять днів. Бейб Раулінс позичила на вихідні машину свого колеги. Ми захопили із собою костюми, розвісили їх на вікна і попрямували до Сентрал-сіті: Рей Раулінс за кермом, Тім Грей всівся позаду, а Бейб сиділа спереду. Я вперше побачив Скелясті гори із середини. Сентрал-сіті – старе шахтарське містечко, колись воно вважалося Найдорожчою Квадратною Милею Світу, де старі орли, мандруючи горами, знайшли родовища срібла. Вони за ніч розбагатіли і вибудували собі прекрасний оперний театр поміж своїх халабуд на пологих пагорбах. Туди приїжджала Ліліан Расел, так само як і інші оперні зірки з Європи. Потім Сентрал-сіті стало містом-привидом, аж поки енергій ний Департамент торгівлі не вирішив його відновити. Вони вичистили оперний театр, і кожного літа там гастролювали зірки з Метрополітен-опера. Це була велика відпустка для всіх. Туристи з'їжджалися з усіх усюд, навіть з Голівуда. Ми виїхали на гору й побачили вузенькі вулички, переповнені розфуфиреними туристами. Я згадав мейджорівського Сема – Мейджор мав рацію. Мейджор був там власною персоною; мін для всіх натягував свою велику світську усмішку та щиро охав і ахав від усього.

– Селе, – кричав він, хапаючи мене за руку, – ти тільки-но подивись на це старе містечко. Ти тільки подумай, яким воно було бодай сто, та де в біса, навіть, вісімдесят, шістдесят років тому; у них була опера!

– Ага, – сказав я, розігруючи одного з його персонажі», – але вони тут.

– Вони – сволота, – він сварився і далі втішався всім, попід руку з Беті Грей.

Бейб Раулінс виявилась кмітливою блондинкою. Вона знала про якийсь щахтарський будиночок на околиці міста, де ми, хлопці, могли б заночувати на вихідні; нам треба було лише його почистити. Там також можна було влаштовувати величезні гулянки. Це була стара розвалюха, вкрита сантиметром бруду; там була веранда і колодязь на задньому дворі. Тім Грей і Рей Раулінс одразу засукали рукава, почали прибирати, і ця величезна робота зайняла в них увесь день і частину ночі. Але вони мали відро пива, і все було чудово.

Щодо мене, то після обіду я супроводжував Бейб до оперного театру. Я одягнув костюм Тіма. Лише декілька днів тому я приїхав у Денвер, немов босяк; зараз я був увесь при параді у вишуканому костюмі, з розкішною білявкою, вклоняючись знатним панам і бесідуючи у фойє під канделябрами. Що сказав би Місісіпі Джин, коли б мене побачив?

Ставили «Фіделіо».

– Як прикро! – плакав баритон, піднімаючись із підземелля під гнітом каменя. Я плакав разом з ним. Я теж так бачу життя. Я був настільки захоплений оперою, що на мить забув про перипетії свого божевільного життя і загубив себе у скорботних звуках Бетховена та розкішних рем-брандтівських підтекстах історії.

– Ну, що, Селе, як тобі сподобалась постановка цього року? – запитав Денвер Д. Дол на вулиці. Він контактував із оперною асоціацією.

– Який смуток, який смуток, – сказав я. – Вона абсолютно прекрасна.

– Вам зараз же необхідно познайомитися з членами трупи, – продовжував він своїм офіційним тоном, але, на щастя, забув про це поміж метушні та зник.

Ми з Бейб повернулись до шахтарської розвалюхи. Я зняв костюм і приєднався до прибирання. Це була неосяжна робота. Роланд сидів посеред вітальні, яку вже почистили, і відмовлявся допомагати. На маленькому столику навпроти нього стояла пляшка пива і чашка. Поки ми бігали з відрами води й мітлами, він поринув у спогади:

– Ах, коли б ти тільки міг якось випити зі мною Чин-зано і послухати музикатів Бандола, тоді ти б по справжньому жив! Потім Нормандія влітку: сабо, вишуканий старий Кальвадос. Давай, Семе, – сказав він своєму невидимому другу. – Витягни вино з води, подивимось, чи воно достатньо охололо, поки ми прибирали.