Камінна оргія, Євгенія Анатоліївна Кононенко
— Але ж каміння перед нами не пластикове, а кам’яне, — каже Марина. — То ми рушаємо цією дорогою в Долину Обраних?
— Якщо нас туди пустять, — відповідає Роман.
І вони ступили на кам’яною дорогою через провалля. Дорога видавалася абсолютно надійною. Вона достатньо широка і рівна. Посередині урвища дорога притикається до скелі.
— Здається, саме в тій скелі, як свідчить буклет на рецепції, має бути Печера Кохання, — каже Роман.
— Нібито туди ведуть сходинки, і навіть є бильця. Але звідси нічого не видно.
...Коли вони тихо-мирно дісталися скелі, почався апокаліптичний гуркіт. Це тривало недовго, але той гуркіт стоятиме в їхніх вухах, скільки вони житимуть. А дорогу, якою вони щойно пройшли, було пошкоджено так, що шляху назад уже не було. Якісь шматки дороги вціліли, але між ними утворилися розриви, перейти було неможливо. Роман і Марина завмерли на невеличкій кам’яній поверхні, що прилягала до скелі, яку вони нещодавно бачили з дороги, коли ще не вирушили в путь. І от вони біля неї посеред провалля.
Роман витяг із кишені жилета смартфон. Зв’язку не було.
— То був землетрус? — нарешті спитала Марина.
— Каменепад, я так розумію, — відповів Роман. — Але назва то не важливо. Ми відрізані від світу, і невідомо, чи нам хтось прийде на допомогу. Ч-чорт!
Тільки-но Роман вилаявся, і з-під його ніг вилетів камінь, який полетів на дно провалля.
— Але ж могло бути значно гірше, Романе, якби цей каменепад стався в нас під ногами! Тоді б ми опинилися на дні провалля з травмами, несумісними з життям, — вигукнула Марина, і в ту ж мить камінь вилетів з-під поверхні, на якій вони стояли.
— Як ти така оптимістка, — спокійно зауважив Роман, — давай поки пошукаємо зручніше місце, — і він став обережно дивитися вгору. Гора йшла лавами, і йому пощастило видертися на вищу і трохи більшу поверхню і затягти туди Марину. В Романа на спині був невеличкий рюкзачок, з якого він витяг ковдру, на яку вони сіли.
— І ти знаєш, Марино, я нещодавно почав читати книгу, де саме йдеться про каменепад. Про містичний каменепад, який вражає неправедних, які хочуть потрапити в зону для праведних.
— Для обраних?
— Десь так. І от ми потрапляємо під такий каменепад. Аж моторошно.
— Моторошно, що це пов’язано з книгою, чи що ми сюди влипли, як неповнолітні дурні?
Роман знову витяг смартфон, але зв’язок не з’явився.
— І автомобілісти, як їдуть по дорозі, не побачать нас.
Марина також витягла свій смартфон. У неї був інший оператор, але зв’язку і в неї не було.
— Такий досконалий витвір людської думки. І раптом від нього — жодної користі.
На кам’яну брилу сів великий крук і видав грізний гортанний звук.
— Не розраховуй на вечерю! Не дочекаєшся! — вигукнув Роман, і провалля відповіло йому химерною луною. Крук відлетів.
— До речі, в тій книзі також фігурували хижі птахи серед каміння.
— І на тебе та книга справила деяке враження?
— Несподівано справила. Це, до речі, ваше ж видавництво «Король Артур». «Петрома» Лариси Кікнос, ти не знаєш таку?
— Видавництва не збирають своїх авторів на збори. Я мало кого знаю з інших авторів. Десь є цей чудовий літературний світ, де всі з усіма ... в дуже добрих стосунках. Але мене туди так і не прийняли.
— Не треба було Марині Перистері так рватися заміж. Спочатку треба було ствердитися в літературному світі.
— Що вдієш, сталося саме так.
— А ми добре спілкуємося, як для цього місця... А може, це і є порятунок, Марино?
— Порятунок чи спасіння?
— Мене наразі більше влаштував би порятунок. Але як це проблематично, то, може, бодай будемо здобувати спасіння? — і Роман обняв її.
— То тобі направду сподобалась «Петрома»?
— Щось у цій книзі мене таки зачепило. Шкода, що ти не знайома з авторкою. Я б їй поставив кілька питань. Щоправда, спочатку треба вибратися звідси.
— Тобі пощастило, Романе. Ти маєш можливість поставити питання авторці «Петроми». Навіть якщо й ніколи не виберешся звідси.
Роман спантеличено глянув на дружину.
— То ти таки знаєш ту авторку? І говорила з нею про «Петрому»? Але я не певен, що ти обговорила з нею ті питання, які так зацікавили мене.
— Чи я знаю авторку «Петроми»? Тою мірою, якою кожен з нас знає себе.
— Послухай, послухай, послухай! То ти написала цей роман?
— Так сталося, Романе. Саме його я й писала, поки ти був у лікарні.
— А чому інше ім’я? Чому Лариса Кікнос?
— Король Артур сказав, що Марина Перистері асоціюється з літературою іншого рівня.
— З романами із серії «Чому мій чоловік такий негідник?»
— А «Петрома» — то вже ребрендинг. Він включив її в серію «Література для обраних». Він навіть хотів зімітувати переклад з грецької. Зазначити Марину Перистері як перекладачку.
— А чому так не зробив?
— Думав і вирішив, це не додасть популярності. А можна я спитаю тебе, перш ніж відповідатиму на твої питання?
— Так, питай.
— З якого доброго дива Роман Тавас придбав роман якоїсь Лариси Кікнос?
— Краще б придбав «Нарешті, нарешті!» Марини Перистері? Мені продавчиня в книгарні пропонувала.
— Читач хвалить книгу, не знаючи, що ти — її автор, то мрія кожного літератора. Але я добре знаю саме цього читача. Чому ти купив цю книжку, Романе? Сподобалась обкладинка? То ти й до книгарень не заходиш проглядати новинки. Невже спрацював якийсь банер в Інтернеті?
— Я почув по радіо в автомобілі уривок з «Петроми» там, де Ромаї й Мелана йдуть через пустелю. Цей уривок справді чомусь вразив мене. Я навіть зупинив машину і дослухав уривок. І запам’ятав прізвище авторки. А потім заїхав до «Книги — найкращий подарунок» і купив «Петрому».
— То можна одне запитання? А потім перейдемо до твоїх. Тебе вразив зміст роману чи імена героїв?
— А ти давала ці імена з розрахунку на ймовірну увагу читача-родича?
— А знаєш, я вперше писала роман, не думаючи про якихось родичів. Герої назвалися самі собою. Їхні імена вийшли з підсвідомості авторки, як і самі герої.
— Але все-таки поговоримо про імена. Щодо імені Ромаї зрозуміло. Не зрозуміло, звичайно, чому таку шляхетну особистість названо іменем такого негідника.
— Це досить-таки поширене ім’я.
— Гаразд, проїхали. Але що ти знаєш про Мелану, я тебе питаю!
Роман несподівано став лютим, як звір.