Камінна оргія, Євгенія Анатоліївна Кононенко

Ромаї каже служникові, що в нього справи в храмі Веома. А жінки нехай побудуть у кімнаті.

— Як скажеш, Ромаї.

— Я повернуся пізно ввечері або й завтра вранці.

— Роби те, що маєш робити, Ромаї. Твоїм жінкам буде добре у нас.

Від залізничної станції таксі досить швидко привезло їх просто до готелю «Гірські вершини».

— А пам’ятаєш, як ми стояли на дорозі кілька годин, коли їхали сюди тоді? — спитала Марина.

Роман у відповідь лише тяжко зітхнув.

На тому місці, де стояв Дім Круків, справді зараз готель. Внизу те саме селище, біля якого їх висадив рейсовий автобус дванадцять років тому. Чи ще мешкає там той бадьорий чоловік, який зберігав спальні торби тих парочок, які приїздили кілька разів на рік кохатися в Домі Круків?

Вони заселилися в «Гірські вершини» на дві ночі. Роман спитав на рецепції:

— А чому в селищі внизу так багато покинутих будинків?

Дівчина почала розповідати Романові й Марині, що двадцять років тому на селище зійшла лавина з Хребта Самогубців.

— Із Хребта Самогубців, кажете? — перепитав Роман.

— Це ота гора, яка за нашим готелем, якщо ви станете обличчям до входу.

— І вона так і називається?

— Вона отримала цю назву незліченну кількість років тому, ще в дохристиянські часи. Тож ніхто не знає, чому цей хребет зветься саме так.

— А після такого ексцесу ви не боїтесь лавин?

— А тепер вони сюди не підуть, — запевнила гостей рецепторка. — Коли на Хребті попрацювали каменярі, вони зробили так, що лавини, у випадку великого снігопаду, підуть не на нас, а на Долину Каміння по той бік Хребта.

— Каменярі, кажете? — не заспокоювався Роман.

— Так! Вони зробили добру справу! А самі загинули. Ми навіть побудували на їхню честь Каплицю Каменярів. Коли вони перебудували поверхню Хребта так, аби у ймовірних лавин був інший напрямок, вертоліт не відразу прилетів за ними. І їх склювали грифони.

— Їх усіх? — жахнувся Роман.

— Так! — відповіла рецепторка. — Ви можете зайти до Каплиці Каменярів, пом’янути їх. Ось, до речі, свічки, можете купити. Роман поклав велику купюру, зробив знак, що то є добре.

Роман і Марина обігнули корпус готелю, трохи піднялися вгору й увійшли до каплиці. Це та сама каплиця, яка стояла тут тоді, дванадцять років тому, і в ній так само горить каганець на міцному ланцюгу. Але навіть за цього тьмяного освітлення видно, що стіни суттєво підновили.

Марина, зрештою, не пам’ятає, що було тоді на цих стінах. Роман посвітив на стіни смартфоном, світло від якого яскравіше, ніж тоді від мобільного телефона — техніка за цю дюжину років стрибнула вперед. Роман спрямував світло на стіну, де в одіянні святих стояли люди, які певною мірою нагадували Купріяна, Софію й Симона. Роман почав, як здалося переляканій Марині, гучно ридати. Але потім вона з полегшенням зауважила, що він регоче. Але ще за мить переляк повернувся, бо реготав Роман занадто гучно та істерично.

Вона вивела його за руку з каплиці, і він заспокоївся.

— А що то взагалі був за будинок — я маю на увазі Дім Круків?

— Він належав батькові Купріяна.

Марина рада, що Роман повернувся в річище спокійної розмови:

— І в Домі Круків усіма силами підтримували ауру проклятого місця, яка лоскотала нерви. А каплиця і каплицею не була, то був флігель для брамника, пригадую кам’яний паркан. Купріян мені показував старі світлини.

— А хто перетворив флігель на каплицю?

— Ми самі це й зробили. Назвали її каплицею Симона Мага. А люди із селища вмить «згадали», що там була каплиця святого Симона від незапам’ятних часів.

— А тепер це Каплиця каменярів. А звідки вони знають обличчя... каменярів?

— Родичі привозили їхні фото і квіти на місце загибелі. А Карину ніхто не завдав собі труду в такий спосіб пом’янути, то вона й не потрапила в число каменярок, — трохи роздратовано відповів Роман, тож Марина змінює тему:

— А що то за кам’яна долина, яку їдуть глядіти туристи?

— Це туди, трохи вгору ось цією дорогою. За цим Хребтом, який, як тобі вже відомо, має доісторичну назву Хребет Самогубців.

— Певне, туристам подобається стилістика хорору.

— Так, це сьогоднішній тренд, — погодився Роман.

Вранці після сніданку в готелі Роман з Мариною зібралися на прогулянку в Долину Каміння. Одягли дорожні жилети й спортивне взуття. Повільною ходою вирушили гірською дорогою. Хоча дорога й вела вгору, але йти було неважко. Чи тому, що повітря було набагато чистіше, ніж у місті, чи іще з якихось причин. Раптом їм назустріч полетів божевільний автомобіль. Вони ледь встигли відскочити в різні боки.

— Треба бути обережними, мені здавалося, тут машини не їздять.

— А ти знаєш, — раптом вимовив Роман, — мені здалося, що за кермом сидів Купріян.

— То який це знак? Добрий чи поганий? Ми вертаємося чи йдемо далі?

— Це ніякий не знак. Просто збіг. Ми йдемо далі. Але тримаємося обережніше, бо знаємо, що тут ганяють авто.

Вони йшли повільною ходою вгору менше ніж годину і дійшли до похмурого місця ліворуч від дороги. В нагромадженні каміння була своєрідна моторошна естетика. Не було ніякої рослинності: ні травички, ні кущика, ні навіть моху. Саме каміння чорно-сірої гами кольорів. Вони довго стояли на краю прірви, милуючись Долиною Каміння.

— Тут просто Емек-Авней, — після захопленого мовчання вимовив Роман.

— А що це таке?

— Долина Каміння — чи то давньоєврейською, чи то арамейською. Я, щоправда, не певен, чи є он за тим Хребтом Оаза Обраних.

— Яких обраних, Романе?

— Яка вже різниця...

Долина Каміння лякала й манила до себе. Посеред провалля звивався хребет, який слугував опорою широкій дорозі, яка мимоволі вабила авантюристів. Та дорога посеред провалля ніби запрошувала перетнути грізну Долину Каміння, щоб дістатися її протилежного краю в атмосфері лоскотання нервів.

— Ану глянь! — вигукнула Марина, вказавши вниз. Внизу, просто під тим місцем, де вони стояли, лежав догори колесами автомобіль, який впав у прірву. Біля нього лежало два білих скелети. Роман довго дивився мовчки.

— Це імітація аварії, — нарешті вимовив він, — скелети напевне пластикові, із крамниці хорору. І автомобіль, думаю, виготовлений заради цієї