Камінна оргія, Євгенія Анатоліївна Кононенко

Омбри знову зареготали, і гаркава, і гугнява, але без слів, тож Ромаї не звернув на них уваги.

— Жінка сама має боронити себе, Мелано. Чоловіки, які боронять жінок, беруть за це дуже велику плату. Іноді страшну.

— Я готова платити! Тобі я готова платити чим завгодно!

— А якщо я накажу тобі ходити лише на колінах і не піднімати очей вгору?

— І не бачити твого обличчя? Ти не можеш наказати такого!

Мелана зробила порух стати перед ним на коліна серед пустелі. Вгорі закричали чорні круки, і звідки вони взялися? По сліпучому синьому небу попливли сірі хмарини. Ромаї стримав Мелану, щоб вона не падала перед ним на коліна, і його руки були міцні й надійні. Він рушив далі, їй довелося трохи прискорити ходу, щоб не відстати від нього. Ось вони знову йдуть поряд.

— Я знаю, що жінкам іноді буває солодко бути біля чоловічих ніг. Як і чоловікам біля жіночих, — промовив Ромаї.

Далі він мовчав. А Мелана вся болісно напружилась, чекаючи, що він скаже далі. А він мовчав. А вона довго боялася спитати, і нарешті зважилась:

— А це добре чи погано?

— Що саме?

— Бути біля ніг?

— Це не добре і не погано. Це може бути добре і може бути погано. Але ми, брати і сестри, ми стаємо на коліна лише перед Богом. А одне перед одним... хіба, коли миємо одне одному ноги після тяжкої дороги.

Вони трохи часу йшли мовчки, а потім Мелана заговорила, і Ромаї уважно вислухав її.

— Ромаї, а навіщо ми ходимо в цей брудний Ір? Якщо наша оаза така чудова, — в голосі Мелани була дзвякнула легка іронія, але справді легка, — навіщо нам, навіщо тобі увесь цей злий кривавий світ?

— В мене є справи із сильними цього міста. Я цієї ночі маю бути в храмі Веома на західній околиці. Якщо захочеш, підеш зі мною.

— Якщо я зможу тобі у чомусь допомагати, то піду куди завгодно. Але ти так часто маєш справи в цьому страшному місті. Чи все це заради того, щоб були харчі від батька Марії?

— Дуже добре, що він робить нам подарунки, але ми б могли і без цього, — відповів Ромаї. — Та ми не можемо не ходити до людей. Інакше наша оаза перестане захищати нас. Зараз не проповідують на майданах, як у часи Єшу. Але багато кого ми можемо спасти. Спасти, якщо не врятувати.

— Спасти? Врятувати? Оцих нелюдів, які на стратах регочуть і перекривляють корчі жертв?

— Я знаю, як це страшно, Мелано. Але для тих нещасних людей на майданах то єдиний спосіб не уявляти себе на місці жертви.

— Нещасних людей? Хіба вони нещасні? Вони злі, тупі, гірші за хижих звірів, ті просто вбивають, а вони люблять дивитися, як когось мучать, а ти вважаєш що вони нещасні? Ти коли-небудь бачив їхні погані пики зблизька? Вони погодяться не поїсти, але дивитися, щоб когось страшно мучили! Чому ти їх жалієш, Ромаї? Колись у нашому селищі вбивали при всіх дівчину, яка нібито щось вкрала, і вони всі вили і дражнили її! А я на те не дивитися могла, я втекла, заховалась, І я тобі не «мила»! А ті люди для тебе люди, а не звірі, яких тільки зібрати в одну комору і підпалити, і хай вони виють!

Мелана говорила з пристрастю. Вона забула про сонце над пустелею, яке вже почало люто пекти.

— То хіба люди? — говорила Мелана. — А ти стільки сил витрачаєш, щоб достукатися до тих тварюк! Вони ніколи нікого не будуть любити! Будуть тільки хтиво тертися одне об одного, щоб мати соромні відчуття! Ти бачиш, що мужчини на майданах, коли з нещасних кати стягають одяг, мнуть собі ті місця або наказують оте робити жінкам, які поряд! Ти це знаєш, Ромаї?

— Так, Мелано, так, я це знаю! — вигукнув Ромаї. І він сказав ці слова з такою пристрастю, що Мелана спочатку зраділа, що це підтвердження її правди, але потім жахнулась, бо вони з Ромаї вже дісталися до східної околиці Іра.

І жахала не околиця. А те, що відразу за межею міста вкаменовували жінку. Жінку було прикопано до пояса, а зо два десятки людей, здебільшого, жінок, із помітним задоволенням кидали в жертву каміння, яке швидко закінчувалося. І тоді потворного вигляду горбатий чоловічок збирав у кошик камінці, яке вже відлетіли від скривавленої голови, і наново роздавав його нетерплячим вершителькам «суду божого».

— Чого ти так погано кидаєш камінь! — боляче вдарила по обличчю біляву дівчинку одна з жінок із потворним перекривленим від люті лицем.

І тут Ромаї спритно кинув камінь, влучивши жертві просто в скроню. Жінка вмить сконала. Горбатий чоловічок закричав:

— Навіщо ти вбив її? Хто такий?

— Іди до неї, вона ще жива! — крикнув Ромаї, а сам хутко обняв однією рукою дівчинку, яка погано кидала камінь, а іншою Мелану, і потяг їх подалі від чорного дійства.

Він повів їх кривими брудними вуличками околиці, а потім спритно завів на маленьке подвір’я, несподівано світле, де білі кам’яні стіни обплітав виноград, а посередині був басейн. Мелана перелякано озирнулася на вхід.

— Не бійся, це одна з таверн Сохера, батька нашої Марії, — сказав Ромаї, обмінявшись привітним жестом із прислужником на галереї.

Ромаї тримав голову напівнепритомної дівчинки, а Мелана змила з її личка бруд водою з басейна, а потім взяла зі свого поясу ту саму хустку, і несподівано легко стерла з обличчя синці. І Ромаї вдячно глянув на Мелану, коли біла хустка зробила із побитої замазури гарненьку дівчину. Чоловік з галереї приніс трохи їжі, від якої дівчинка відмовилась, зате довго пила воду з глечика. Мелана, як могла, розплутала волосся дівчинки, поправила на ній одяг.

— Як тебе звуть?

— Хана.

— Хто та жінка, яку вони вбивали?

— Лія, в неї дім поряд з нашим.

— А що вона зробила такого?

— Вона причарувала батька.

— Твого батька?

— Так.

— І батька вони також убили?

— Ні, — раптом загигикала Хана, — його мати замкнула в коморі.

— І