Камінна оргія, Євгенія Анатоліївна Кононенко

А Роман, коли второпав, що відбулося, найняв приватного детектива, який швидко знайшов дівчинку.

— Зробіть так, щоб дитина від вас не тікала, — роздратовано говорив Роман Марії по телефону. — Якщо треба ще грошей, кажіть.

Марія, яка саме тоді втратила місце директорки ліцею, стала дратівливою і навіть гнівливою, що дуже не сподобалось малій Жанні. Але коли Жанночку повернули, Марія з радістю скористалася пропозицією свого, м’яко кажучи, «складного» зятя, винайняла приміщення й заснувала свій міні-ліцей — взяла групу дітей, якими опікувалася. Займалася з ними різними речами, посилала їх до різних шкіл, кого куди треба. Щоб у Жанни було товариство обраних. Справдила давню мрію педагога: разом з онуком мера міста взяла в клас вихованців і бездомного хлопця, хоча батькам інших дітей говорила, що то син багатія зі столиці. Все вийшло добре. Бездомний за п’ять років перегнав усіх, навіть Жанночку. Зараз Марія залишила його старшим по групі, поки сама вона доглядає «спонсора».

— А вона вся в мене. Я в її віці також тікав з дому, — розповідає Роман дружині в спальні. Він уже не тікає ночувати до бібліотеки. Після лікарні подружжя спить разом і розмовляє, іноді до ранку.

За новою версією, в пробірці Альберт Тавас свого сина Романа не вирощував. Він мав дружину, з якою довго не мав дітей. І от напередодні свого п’ятдесятиріччя вона народила Романа й померла. Батькові вже було шістдесят, тож вирішили, що хлопчика роститиме рідня матері. Його зашивали на ніч у фланелеві торби, щотижня робили аналізи крові й сечі, весь час міряли температуру, не дозволяли спілкуватися з ровесниками, називали Ромасюсиком, Сюсюсиком. До батька водили раз на місяць на півгодини.

Тож одного дня Роман утік від них. І знайшов дорогу до вілли Павлина з протилежного кінця міста. І батько все зрозумів і прийняв його. І відтоді не віддав тим сюсюкам. Малий Роман влаштовував страшні бешкети, коли вони приходили за ним. Погрожував, що спалить їхню хату, якщо вони його таки затягнуть до себе. І буде сцяти по кутках, щоб не здавати аналізів сечі. Одна з тих тіток померла в процесі війни за Романа. Коли його звинувачували у смерті тітки Дори, він вигукнув, що скоро вони всі передохнуть на радість людству.

— Я можу тобі багато чого розповісти про ті часи, — Роману було приємно згадувати ту війну, яку він виграв. До Марини повертався Роман першого місяця їхнього знайомства: непередбачуваний, парадоксальний. «Але щастя нема. І проблема не в тому, що в нього зараз не стоїть. Бо коли таки все було добре з його чоловічим щастям, — спалахнула вона люттю на чоловіка, — радості було ще менше. Радість була хіба в каплиці під лавиною».

Цього року Роман саме був у лікарні, коли прийшла річниця тих подій. І загибелі його друзів, і його першого сексу з Мариною. Тож він не вив під боком, як жахливо, що вони загинули. Одного разу Марина навіть не змогла стримати істеричної реакції, чого зазвичай не робила, боячись гніву Романа:

— Якщо Бог залишив тебе, значить, так було треба! А ти за ними ридаєш! Недаремно ти прокинувся, а вони всі спали, як апостоли в Гетсиманському саду. Ти кращий за них усіх! Вони всі твого мізинця не варті!

Але іноді Роман згадував їх без надриву, в атмосфері стриманого сумування. І тоді вона пропонувала йому: «поїдемо туди, пом’янемо твоїх друзів. Так, туди, в передгір’я. Ти ж навіть не бачив, що лишилося від того Дому Круків, не бачив, чи є та капличка».

— Не бачив. Не маю сил.

— А може, стане легше.

— Не стане. Стане гірше. Якщо є куди гірше.

А трохи згодом після повернення з лікарні, Роман сам запропонував: «а може, з’їздимо туди?»

— Куди — туди?

— У передгір’я.

— Ти ще тільки почав водити автомобіль після хвороби.

Вирішили, що автомобілем справді їхати не варто. Поїдуть потягом. А від залізничної станції ходять мікроавтобуси до готелю «Гірські вершини».

— А що то за готель?

— На тому самому місці.

— На місці Дому Круків?

— Так.

— То ти таки їздив туди?

— Та ні. Інформація з Інтернету. Можеш сама глянути.

— Лавина знову не зійде?

— Ці гори невисокі, без снігових вершин. Лавини можливі лише взимку. Але каменепад цілком можливий і влітку.

— То ми їдемо, щоб потрапити під каменепад?

— Усе наше життя — то потрапляння під каменепад. В тій чи іншій формі. Але каміння боятися — з дому не виходити. А втім, може привалити й у власному домі.

І от Мелана й Ромаї йдуть в Ір через пустелю. Проте Мелана ніяк не може відкрити рота, хоча завжди була певна: тільки-но вони будуть удвох, як між ними розпочнеться щаслива розмова. Ромаї відчуває її фатальне зніяковіння й розпочинає сам:

— То за вечерею, коли мене не було, тобі розповіли, хто така наша Марія Закена?

Мелана вдячна за цей початок розмови.

— О, так, мені сказали, ніби вона мати Єшу. Як таке може бути?

— Так, Марія Закена — це діва Марія.

— Вона направду діва?

— Так, вона діва, бо не хотіла ні з ким, окрім Бога.

— Я теж діва.

Ромаї мовчки зустрів цю звістку.

— Я теж діва, ти чуєш, Ромаї!

— Марія — діва, бо вона не хотіла, а ти діва, бо тебе ніхто не хотів! — струсив жарке повітря пустелі гугнявий голос. У пустелі мерзотні омбри кричать особливо нестерпно.

Ромаї підняв руку й клацнув пальцями. Омбра зникла, незадоволено гмикнувши. А Ромаї усміхнувся Мелані, і цього разу в його очах блимнув такий людський лукавий вогник.

Мерзотна Омбра викрикувала мерзотну правду. Так, Мелану, молоду дівчину без каліцтв, хіба що дуже смагляву, чомусь не хотіли чоловіки. Були лише недоладні пропозиції. Ще вдома до Мелани чіплявся нахабний брудний пастух, від якого тхнуло козлом сильніше, ніж від самих козлів. У дорозі під час ночівлі на неї намагався лягти не менш нахабний покалічений найманець, який вертався з якоїсь війни. А вже в Ірі її у вечірній темряві намагався втиснути між деревом і кам’яною огорожею беззубий бездомний, який найголосніше канючив їжу під вікнами заможних городян.

— Я не хвойда, я