Камінна оргія, Євгенія Анатоліївна Кононенко

— Вибач, вибач, вибач. Долина Каміння любить чемних. Але чому — Мелана? Це ім’я не є аж таким поширеним, як «римлянин» будь-якою мовою. Тобі щось відомо з нашої родини, Марино? Скажи, що саме?

— Мені відомо лише те, що говорив ти сам.

— А що ж я говорив? І за яких обставин?

— У лікарні. В перший день. Коли був непритомний.

Перед Мариною знову пронеслася та година, яку вона прожила, коли лікар в день аварії повернувся до дверей реанімації, біля яких на нього чекала пригнічена дружина хворого Таваса. І зараз, на кам’яній скелі посеред прірви вона згадала кожну із шістдесяти хвилин тої години.

У палаті було тепло, і Роман лежав голий, прикритий простирадлом до пояса. На животі й на грудях були бинти, від яких тяглися пластикові трубки, по яких циркулювала прозора рідина, що повністю виключало падіння на кохані груди. Але її приголомшила не система прискореного загоювання ран. Її приголомшило те, що перед нею лежав не Роман, а якийсь інший чоловік. І в того чоловіка не було ні вусів, ні бороди, ні волосся на голові. Були рани на голові й на щелепі, для лікування яких його, певне, й поголили.

О жах! Христа виставили на ганьбу після бичування лише з пов’язкою на стегнах, історики кажуть, в історичних розіп’ятих Римської Імперії й тої пов’язки не було. Але навіть кати, які не відали, що творили, лишили Його обличчя для історії. То вже в Середньовіччі засуджених до страти, бувало, голили наголо. І чоловіків, і жінок.

До якої страти Доля засудила Романа? За які гріхи? За те, що він не любив її, Марини? Ні! Ні! Тут щось більше... Чи він зійде з хреста? А чи він, зрештою, на хресті?

Марина обернулася, глянула на лікаря, який стояв поряд. Він ніби навмисне оглядає стіни й стелю реанімаційної палати, відступив на крок від жінки біля непритомного чоловіка. Марина обережно торкнулася рукою незнайомого обличчя, яке було їй навіть не байдуже — неприємне. Це відчуття в неї вперше. Вперше за дванадцять років. Вона обернулась до лікаря: чи можна робити таке? Лікар не зупиняв її. І вона обережно торкалася тих місць, де ­нещодавно були борода й вуса.

— Мелано, відчепися від мене, — простогнав Роман. — Ти й сюди приперлася, Мелано? Ти за мною й на той світ попхаєшся?

— Ходімо, — лікар обережно торкнувся ліктя Марини.

Лікар привів Марину до свого кабінету і всадовив її у якесь неймовірно зручне крісло. Їй подали чай, також надзвичайно духмяний, який, попри стрес, хотілося пити й пити.

— Ваше ім’я, наскільки мені відомо, Марина, — сказав він, — а ваш чоловік у несвідомому стані нав’язливо спілкується з якоюсь... Меланою. Я б ніколи не ставив вам нетактовних питань, але йдеться про здоров’я вашого чоловіка, яке ми з вами рятуємо. Вам відома жінка з таким іменем?

Марина мовчала. Невже між нею й Романом таки стоїть жінка, а не його полум’яний дух свободи?

— Я працюю в травматології багато років. І одружений чоловік, який у стресовому стані вимовляє жіноче ім’я не зі шлюбного свідоцтва, — це трапляється так часто...

— Ви хочете знайти ту Мелану, щоб вона його доглядала? — Марина на мить стала агресивною.

— Заспокойтесь, Марино, я вас прошу, заспокойтесь. Нервовий стан ще ніколи нікого не лікував. Я — не хочу шукати Мелани. Це може знадобитися вам.

— Щоб переказати їй, щоб вона відчепилася від мого чоловіка?

— Щоб допомогти вашому чоловікові не страждати через неї...

На якусь мить у кабінеті лікаря запанувало мовчання.

— Я знаю коло спілкування свого чоловіка, знаю жінок в нього на роботі, там нема жінки з таким іменем. Якби ще ім’я Софія, то була дівчина, в яку він був закоханий до нашого одруження. Вона загинула. А Мелана — такої напевне нема. Принаймні, мені така не відома.

Лікар зрадів, що дружина все-таки пішла на контакт. Йому траплялися значно важчі в цьому розумінні випадки.

— То ви кажете, що знаєте знайомих жінок вашого чоловіка?

— Так, знаю. Ні серед моїх подруг, ні серед жінок в нього на роботі, де він проводить дуже багато часу, жінок з таким іменем нема.

— Отже, це жінка, існування якої він приховує від вас. І ви чули, це негативний досвід. Це жінка, з якою у вашого чоловіка важкі нез’ясовані стосунки. Можливо, вона винна в аварії. Чоловік, який привіз вас, казав, що Роман Тавас — дуже добрий автомобіліст, завжди вирулював із важких ситуацій на дорогах.

— Це так. І він ніколи не хворів, легко проходив усі медкомісії, міг трохи випити лише пізно ввечері.

— І саме тому в Романа добрі перспективи на одужання. Але, хоча ми заохочуємо догляд з боку родичів, мій досвід показує, що є випадки, коли одужання йтиме краще, якщо хворого доглядають наші кваліфіковані медсестри. До того ж оплата з боку організації, де працює ваш чоловік, дає змогу це зробити.

— Я теж маю гроші!

— Не поспішайте. На вас ще буде велике навантаження, коли він вернеться додому.

— Це через Мелану?

— Це напевне травма вашого чоловіка, не менша за всі ті, які він отримав сьогодні вдень. Спробуйте обережно довідатись про жінку з таким іменем серед знайомих вашого чоловіка. Його стан на цю мить не найгірший. Але це нестійка рівновага. В наших з вами силах зробити її стійкою.

Цю годину, пережиту три місяці тому, згадала Марина Перистері на лаві над кам’яною прірвою. Вона не розповідала Романові про свою мимовільну огиду до нього, коли побачила його поголеним. Зараз його чудова борода біля її щоки, тож навіщо про те розказувати? Але Марина переповіла Романові все, що почула від нього непритомного про Мелану, і все, що говорив їй лікар в кабінеті, коли вона пила неймовірно добрий чай у неймовірно доброму кріслі.

— Нам би сюди такий чай і пару таких крісел, — зітхнув Роман.

— Отже, бачиш, який в нас пінг-понг. Я на твоє питання «чому Мелана?» відповіла. А чи маєш бажання ти відповісти на питання: хто така Мелана?

Роман довго мовчав.

— Не хочеш говорити — не говори. Я вже написала «Петрому». Це художній твір. Якщо насправді все було не так, то не важливо. Якщо тобі тяжко — не говори.

Але Роман