Волинь - Улас Олексійович Самчук

дня робота перервана. Володько заїхав у запуст і перечікує. Дивний час. Людина тепер ніщо. Ліс, дерева, небо високе, синє, безхмарне. Все таке, як треба бути, тільки люди пошаліли, змінилися. Володько знає причину цього, але не розуміє, чому так дико, так зайво жорстоко повстали одні на других за пусті, безвартісні речі. За землю? Ні. Ті, що боролись за землю впертою віковою боротьбою, ті сьогодні гнані і переслідувані. Тепер боротьба тих, що хочуть зробити все по-свойому. Це є та половина людей, що живе страшним ворохобним життям, таким, як жили колись давно ті, про яких лиш у піснях співають. Раз на століття, на кілька століть ці люди вилазять зі своїх пустинь, степів, пролітають гураганом, поруйнують святині, міста, запліднять проклятим плодом жінок, щоб, вичерпавшись ударним життям, лягти й увійти в чорнозем. І тоді поволі встають та йдуть до праці інші люди. Ці знов зводять святині, ці знов закладають міста, ці знов уговкують і освоюють окаянний плід диких, творять владу і закон.

Краю мій! Страшний, двоєдушний, розколений краю! Ніколи не був ти упокорений ворогами. Ти був, є і довго ще будеш рабом власної натури, накинутої тобі в сіру давнину не ворогом, а стихією. Будь тверезим і мужнім.

Сонце хилиться до заходу. Срібні листочки молодих осичок тремтять під подувом ледь помітного вітру. Останні промені сонця обціловують зо всіх боків зелень, і всяка барва знаходить відгук їх пестощів.

Приходить Матвій. Відхилив кущі, подивився.

— Ти тут? — запитав він.

— Не хочеться лізти чортові в зуби, — каже Володько. — Перестою тут. Думаю, наша Шпачка ожеребиться. Ніяк не хотіла бігти.

— І я так думаю. Треба уважати. Ти добре зробив, що вирвався від того шарпатюги.

Володько задоволене посміхається. У Матвія під рукою при поясі сокира.

— Думаю, — каже він, — зрубати кілька деревин на дрова. Тут гарно, — додав і оглянувся навкруги. — Ех, — каже далі. — То колись, бувало… Не знаю, що сталося.:. Чи то старість, чи то світ змінився, але тепер все не так. От квітки. Бувало, в нас там на Запоріжжі в Дермані вийдеш на садок… Квіту того… Безліч. А все такі барвисті!..

Матвій не має багато слів, щоб висловити всі свої почування, але Володько стократ більше розуміє його, як виявляють ті слова.

— Шкода, що мене не вчили, — продовжує Матвій. — А то — сів би і все списав би. Все чисто. Як було, як є і як буде…

— Як буде?..

— Ну. Певно. Хіба тобі дивно? Не казав я, що буде війна? І тепер кажу: нема лиха без добра. За цей час, від початку війни до наших днів ми всі переломилися. Так. Ми, мужики, цілий наш народ. І хай там діється, що хоче, але те, що родилось у нашій душі, і те, що росте у ній, не загине і не вмре. Виросте і дасть великий плід. Край наш, Україна буде. Це вже я бачу… А ти — мій син, якому не давав я булок, а той самий кусень чорного житнього хліба, який і сам їв, ти йди далі… Може, станеш доктором. Може, будеш редактором яким… Може, будеш більше, ніж я, знати. Може, учителем… Нічого тобі не кажу. Ти сам чуєш голос твоєї душі і ти сам вибереш собі роботу. Але ким би ти не був, не допусти до себе гордощів і заздрості. А ще одно: як могтимеш, візьми колись шмат паперу і все, що чув, що бачив, спиши. Хай знають ті, що прийдуть колись, які люди жили на цій землі, що думали вони, що пережили, які війни, свари були… Кожний день нашого часу є днем незабутнього. Бо ж тепер родиться наша будуччина…

Говорячи це, Матвій присів на пеньочку. На чолі його дрібненькі крапельки поту. Великою своєю шорстокою долонею стирає він піт і думає. В міжчасі Володько вставляє своє:

— Я, тату, думав над цим…

— Так?

— Думав, — продовжує Володько. — Хліборобом я не буду. Ви ж бачите. Прийде на нашу землю яка-небудь чужинецька шпана і як свому… А чому? Бо ми хлібороби. Вміємо землю орати, сіяти, жати, але не вміємо добро своє спожити… Ми потоптані. Ми упосліджені. Ми ніщо! Сьогодні, там… Я, знаєте, хотів кинутися на того хама і роздерти його на кусся. Отак просто роздерти і все… Лють мене їсть…

Матвій думає.

— Аби тільки, — каже, — всі до цієї думки дійшли. Ні. Не кажу кинути плуг. Ні. Цього не треба. Земля основа всього. Але кожний господар хай тямить: поки ми тільки коло плуга, а там на горі сидять вужі — нема нам щастя. Ми мусимо виповнити собою все!.. Ми, чесні люди, що родились тут і тут місце!..

А по хвильці додає:

— Але до праці. Праця всьому дасть життя. А ті перешумлять і загинуть. Знаю, що загинуть!.. Ходім, зріжемо кілька деревин. Думаю собі: він там поїхав, стоїть, і коні стоять, а тут стільки роботи. Гадаю різати дерево звідсіль, від запусту. Тут молодий ліс ростиме. Гарно засіявся.

Батько і син встали й пішли. Батько показав великого старого граба…

— Ну, зріжемо цього.

Вмостилися і почали різати. Сонце заходить. У лісі кладеться тінь. Тиша, тільки шурання пилки чути. По часі підрізаний граб затріщав, похилився і, пробиваючи собі поміж гіллям інших дерев дорогу, цілим своїм тягарем грюкнув об сиру землю. Батько і син хвильку стоять і обтирають із чола піт.

Цієї ночі Шпачка ожеребилася. Через пару днів ожеребилася і Гніда. Двоє шустрих малят лошачків родилося на світ. У село наїжджають «товариші» і вибирають все нові та нові «самообложенія». Роз'їжджають усе нові та нові агітатори. Сходки, мітинги. Володька ще раз беруть «в наряд». Три дні проїздив з агітаторами по селах. Приїдуть до села — сход. У школі збираються дядьки. Обличчя їх на квінту. Настрій — нуль. Знаємо, мовляв. Досить нам наговорили. Баки тільки забивають.

Але входить товариш комісар. Рудий, сірі очі, плитке чоло, вуха віхтями. П'ять літ у Сибірі на каторзі за червоний жовтень страждав, від перших днів революції на всіх фронтах диявольську контрреволюцію громить.

Вилазить на стілець:

— Товариші селяни! Знаю, що не прийшли ви сюди, щоби слухати тарибари якого-небудь обридлого крикуна. Знаю, що село вже має досить слів, за якими нема нічого, крім брехні… Але, товариші! Всі, хто не прийшов до вас, кожний тільки брав. Кожний тільки намагався використати наше втомлене, вимучене довгою революцією село. Нікого не обходить те, хто тут жиє і чи має він що їсти і в що