Волинь - Улас Олексійович Самчук

Володько подякував, стоячи з'їв хліб та огірок. Після пішов з баняком до своїх хуторян. Там натрапив на велику несподіванку. Саме приїхали з фронту козаки. Багато їх коней поранено. Кожний власник таких коней кидається до підвідчиків, щоб замінити скаліченого коня на здорового. До Володькових коней також один присватався. Оглядає кобили, міряє. На поводі у нього великий сивий кінь. Задня його нога прострілена.

Володько дивиться на нього, а далі питає козака:

— А де ви цього коня взяли?..

— А тєбє что?..

— Мені він знайомий. Не в Тилявці часом?..

— Да. Может бить. Там ми стоялі…

Не було сумніву. Це Матвіїв Шпак. Володько одразу пізнав його, хоча він дуже схуд.

Колись веселий, стрункий, тепер повісив голову. Задню підстрілену ногу весь час тримав у повітрі.

— Це мій кінь, — каже Володько. — Ви узяли його у мого батька. Більш ви в нас не можете нічого взяти. Обидві ці кобили жеребні і за пару тижнів матимуть лошата.

— Да. Ето не гадітся, — заявляє козак і після того пристав до Макара. У цього також кобили. Дві череваті старі кобили. Козак оглянув одну й заявив: — Вот ету випрягай.

— Хіба ж вона годиться під сідло. Це ж не коняка, а корова. Я сам у кавалерії служив і знаю, що до чого…

— Всьо равно. Нет лучшей, а ваєваць нада. А тєбє вот ету: лошадь дам. Ето лошадь первой сорт, только прострелена. Я обещал сотню ляхов за нєйо на тот свєт отправіть.

Нічого не помогло. Одну з Макарових кобил випрягли і забрали. Макара на цілу ніч відправили додому. Що він тут з каліченим конем робитиме? Лишився Володько з Титьом.

Володько ще зварив юшку, пішов до одинокої на цілий полк польової кухні і випросив жменю солі, щоби посолити її… їли всі три. Юшка недобра, пісна, але нема часу перебирати. Тить молов на всю. Макар не квапився. Вигляд у нього кислий. Він непевний, чи його виміняний кінь дійде додому.

Макар від'їхав. Сонце захопить і починає сутеніти. Коні вже під'їли. Володько і Тить стоять і не знають, що мають. робити. На землі купа скриньок з набоями. Десь за селом чути, як строчить кулемет. Якийсь большевик розносить і роздає часописи. «Красноармеец» і «Красная Звезда». Друковані вони на сірім поганім папері. Володько дістав два часописи і почав читати.

Велетенські успіхи хороброї червоної армії. Накази. Описи. Оповідання. Вірші. Володько читає так довго, поки не стало зовсім темно. Після роздумує над прочитаним та вслухується в настрій оточення. Йому хочеться затямити кожний звук, кожний рух цього вечора. Це ж не звичайний вечір. Таких вечорів мало буває. Колись він сам згадає не раз цей винятково дивний час і, може, колись, на старості літ, сяде й розкаже своїм дітям та внукам про те, що діялось на нашій землі. Всі будуть слухати й казати: «Слава Богу, що минуло, а ще більша Йому слава, що лишило нам науку. Нам і нащадкам нашим».

Місяць піднімається, тіні густішають, на патину буряків сідає роса. По селі крики коней і людей. Тить розлігся на. взнак на скриньках набоїв і хропе. Коні жують зів'ялу, зім'яту конюшину. Ну, думає Володько. Мабуть, тут і переночують. Але ні. По часі розгонно під'їхав той самий вершник, що їхав з Володьком.

— Мальчік! — загукав він. — А, мальчік! Паєзжай за мной. Старік тоже!..

Володько зіскакує з воза, будить Титя, вкладає собі й Титьові на віз скидані Макаром скриньки й рушає. За ним їде Тить.

Виїжджають за село. Місячно й тихо. Дорога висаджена густими коронатими деревами. Далеко спереду маячить вершник. Десь ззаду дроботять коники Титя. Проїхали з годину й опинилися в якомусь не то садку, не то гаю. Зовсім тихо, хоча під деревами видно вози й коні. Вершник знаходить місце для Володька, а Титя веде ще далі. Володько під'їжджає під розлоге дерево і зупиняється наніч. Розпрягає коні, прив'язує їх так, щоб вигідніше могли відпочити.

За хвилю приїжджає вершник. Він дає Володькові мотуз і каже, щоб пішов отуди на поле. Там лежить у покосах овес. Володько йде й приносить добру в'язку вівса. Вершник прив'язує свого коня до Володькового воза і питає:

— Єл ти что?..

— Мало, — відповідає Володько.

— Ну так паді са мной…

Мовчки обидва відходять. Ідуть досить довго. Приходять в гущавину гаю. Тут стоїть обставлена високими дилями загорода, посередині котрої палає велике багаття. Навколо лавиці, столик, комердяки. Скрізь стоять, сидять, лежать люди. Мужчини і жінки. Ці останні стрижені, у мужеських одягах і в кепках.

— Здаро, братва! — проговорив вершник.

— Здравя желаєм, таваріщ командір! — відповіли йому хором.

— Чай єсть? — запитав командир.

— Єсть…

— Тяні сюда! Кто там сєводня хазяйка?.. На двоїх лєй. У мєня вот маладой таваріщ жрать хочет. Ну как ляхі?..

— Нічаво. Наші пака толька балуют. Сєводня ссаділі єроплан.

— Їхній?..

— Панятно. І то обознікі, с вінтовок… Гріцко-шорнік здорава бйоть. Трі пана забралі і ломаную машіну…

— Жівиє пани?..

— Жівйот. Адному тока башку свернуло.

З'являється теплий в алюмінієвих чашках чай, чорний грубий хліб і холодна яловичина. Командир їсть стоячи, Володько присів на ісусні дерева. І чай, і яловичина смакують надзвичайно. Володько їсть і розглядає обличчя людей та їх одяги. Сяйво багаття яскраво освітлює ці дужі у шкіряних одягах постаті з крутою й уривною мовою. Називають себе політруками, воєнкомами, або просто «командірами». Розмова точиться живо. Час від часу зривається й вибухає буревій реготу. Сильні білі зуби блищать у сяйві полум'я.

З'їли, що подали.

— Сит? — запитав командир Володька.

— Кажеться, — відповів той.

— Вот eтa вазьмі с сабой, — і подає боханець хліба і торбину цукру. Володько мовчки бере і відходить до свого воза. Глибока ясна ніч. Місяць звівся на височінь і світить завзято.

Володько примостився спати на возі. По деякім часі приходить командир.

— Спіш, мальчік?..

— Сабіраюсь, — відповідає Володько.

— А мнє будєт там место? — питає далі.

— Пожалуй, хватіт, — каже Володько. — Вот здесь, — і сам відсувається на бік.

Командир пробує, чи досить соломи, йде кудись, приносить оберемок вівсяних отрубів. Стелить для себе і для Володька. Після обидва лягають разом горілиць. Через віти дерев моргають на них зірки. Десь-не-десь прокрадається' пасьмо місячного сяйва. Командир сильно позіхає і починає розважати.

— Ех… краще було б півнем родитись… Не людина, а хмара летюча. Сьогодні тут, завтра за тридев'ять земель, а післязавтра в чорта. Ти сам то звідки?

— Я? — перепитує Володько. — Тутешній. Волиняк. Верстов вісімдесять від цього місця… —