Волинь - Улас Олексійович Самчук
— Батька маєш?..
Володько відповів. Після командир зацікавився Володьковою освітою. Дістав відповідь…
— Я так і думав. Освіта важна річ. Ніс мужицький, а очі одразу того… Блищать логарифмами. Математику вчив?.. Перва, брат, річ. Сам-Маркс на математиці пролетарський клас у другу степень поставив. От, наприклад, Бог… Був Бог, а тепер виявляється, космічна сила суворо, як два рази два, підпорядкована законам вищої математики… Тисячі літ людські тварини не могли додуматися, що всяке тіло, занурене у воду, тратить на своїй вазі точно стільки, скільки важить витиснена ним вода. Будь то камінь, людина, чи індійський слон. А от з'явиться ще Архимед і скаже: от та он зоря, якої світло доходить до нас впродовж, скажемо, двох мільйонів літ, є ніщо інше, як якась неіснуюча тепер формула, складена з смішно нікчемних математичних знаків.
Ні? і тоді питаю: де Бог? Що є Бог?..
Володько слухає, але чує не те, що говорить командир, а той ледь помітний відгук слів у ньому самому… Він чує, що в ньому швидко прокидається і миттю по цілому тілі розливається велике бажання й собі вплутатися в хащавини темних командирових міркувань. Але дух боротьби й змагання ставить Володька в становище противника.
— Бог? — каже Володько. — Про це тяжко говорити… Колись, як я був дитиною, чи малим хлопцем, я не знав Бога, але вірив у Нього. Тепер же я часто чув і читав, що Бога нема. Під тим напором я часами переставав вірити в Бога, але я пізнав Його…
— А от цікаво, як?..
— А от як: передовсім мене цікавить, чому люди так багато придають ваги тому, що якийсь Архимед винайшов такий простий закон, а так мало дивуються первопричин! того закону. Ви самі сказали, що тисячі літ люди не розуміли такої простої речі. А як зрозуміли, то' що з того? Чи можуть вони змінити той закон. Чи знають вони його причину?..
От візьмімо, скажемо, людину. Я сам недавно читав, що людина це твір, зложений із клітинок. Що кров, яка підтримує життя клітинок, має якісь там червоні тільця. Що в цілому тіді здорової людини є тих тілець 22 біліони. Що завдяки функції печінки живуть вони, здається, всього 20, днів. Щоб ми з вами могли жити, мусить наш організм фабрикувати тих тілець 10 міліонів в одну секунду. Навіть відомо, скільки разів за своє життя переходить кожне тільце через людське серце. Це робить воно коло 3000 разів. Серце людини це вічний рух. За нормальне життя воно зробить ЗО мільйонів ударів. І тільки по двох ударах воно робить перерву одну шесту секунди…
І от скажіть мені, товариш командир: чи розумієте ви, не дивлячись на цілу масу математичних знаків, що то є людина? Чи розумієте того майстра, хто сказав їй: повстань, жий, родися, воюй?..
Слухаючи таке, командир аж звівся на лікоть.
— Чорт бери, — проговорив він. — То ви вчена людина!.. Цифри, до яких командир ставився з таким пієтизмом, приголомшили його. Володько одразу помітив його перехід з «ти» на «ви». І ще помітив, що він не знає, що йому далі казати, тому звернув на інше.
— Да… Це все глупо. Життя страшно дурна річ. Особливо наше. Воюй, бийся… Ви, молоді, не знатимете такого…
— Дивлячись, які молоді, — каже Володько. — Я, наприклад, досить зазнав його. О, досить. Війна. Зміна шести влад. Цар, Керенскій, Центральна Рада, Гетьман, Петлюра, большевики, поляки, знов большевики… От вам і не шість, а вісім змін. Хіба це не досить? Ви… Чи знали ви, скажемо, в дев'ять років, що таке смерть? Бачили ви кров? Чули рев гармати? А я, товаришу, все це не тільки бачив, а пережив кожним нервом, кожною з отих 222 кісточок. Дитячим нервом і дитячою кісточкою. А це, товаришу, різниця.
Володько чує до цього чужого чоловіка якесь інтригуюче довір'я. Він навіть задоволений, що може довідатись про глибші й таємніші думки цього сирого створіння.
— Також, — добавляє Володько в перерві, поки командир намірявся відповісти, — і щодо Бога. Скажу сам за себе. Називаю себе найбільшим дурнем дурнів. Від кількох літ я захотів не вірити. Я навмисне перестав хреститися й молитися. Я навіть слово Бог демонстративно пишу з малої літери. І мені спричиняє приємність. Розумієте? Те саме, як дитина бавиться з вогнем. Але в глибині душі я забобонне боюсь Бога. В часи упадку чи особливо тяжких ментів життя я потайки молюся з глибокою вірою, що Бог вищий від моїх дитячих химер і він з приємністю дарує мені їх. Але це є легке відношення до своєї віри. В будучому… О, товариш командир, я напевно буду не тільки вірити в Бога, але й буду шукати форми для тієї віри….
— Даа! — протягнув командир. — Чорт знає, що з вашого брата за народ вийде. Але по всьому бачу, ви контрреволюціонер. Такі слова, у стільки літ. Скільки вам? Шістнадцять? Не більше. Але ви людина недурна. Ні, ні. Недурна. А яка, по-вашому, зо всіх змінених влад найліпша?.. Моє питання дурне. Знаю… Але все-таки. Надіюся на вашу одвертість…
— Хм, — сказав Володько. — А по-вашому?
— Наша! — зазначив твердо командир. — Наша! Ми, молодий чоловіче, дикі. Так. Але ми за найбільшу правду…
— Ну, а як з вами хтось не погодиться?
— Хай спробує. Бачили отих людей, що вгощали нас чаєм? То є суд, закон і розправа. Люди, мов з криці. А наші козаки. Сам чорт їм не брат. Нам ось тільки Варшаву… А там… Берлін, Париж… Котовського посадимо у Варшаві. Будьонному — Берлін… А Париж у царство Тухачевському. Над усім Лєнін із Троцьким управлятимуть… З Москви! Цілою Європою! Розумієш?
Такий розмах імпонує Володькові. Він не бачить командира. На хвильку забувсь його вигляд бронзового монгола.
— Це так, — зазначує Володько. — Тільки чому ж Москва?
— Москва?.. Центр! Розумієте? Москва центр усього.
Вліво — Азія, вправо — Європа. А в Москві червоний прапор, Інтернаціонал. Кремль — серце пролетарського миру. Наш прапор проповідує: «Пролетарі всіх країв — єднайтеся»!
Всіх країв. Розумієте?..
Володько мовчить. Командир продовжує:
— Але цього ніяк не тямить народ. Всякі Пілсудські, Петлюри, Денікіни. Це ж смішно. За панські маєтки, гайдамацьку матню чи золоті погони кров лити. За свободу, землю, за світову силу працюючого народу! От наш бог; бог, якого поставив Маркс на перехресті математичних формул!
Останні слова вирвалися з його уст патетично й натхненно. Володько відчуває безцільність розмови з ним. Він нагадує собою собаку, який, що більше його дражниш, то лютішає. Володько ліпше мовчить. Командир замовкає також. Хвилева тиша.
