Волинь - Улас Олексійович Самчук
Під Жолобками знов обоз. Знов дядьки та коні. Вершники подібні до привидів. Під горбком стовковисько. Кілька підвід з'їхалося в купу. Спереду серед дороги лежить коняка. Вона ще жива, але йти далі під гору не в стані. Сили її вичерпані. Вона дійшла до тої границі, за яку вже не зважилася переступити. На неї накинулися з нагаями і, як звичайно в таких випадках, били. Але коняка не встала.
Знизу над'їхали тягареві самоходи. Пружне світло їх рефлекторів освітило большевиків, дядьків, вози і коняку.
— Добєй єйо і канец! — гукає хтось. Один виймає револьвер. По дорозі ворушаться густі тіні. Баах! Коняка ще кілька разів хитнула головою, але до її решток вчепилося кількох і стягнули в рів.
— Ааа, вот прекрасна! Стой! Праварачівай! Паєдеш с намі!..
— Дароогу, трам-та-ра-рам! — Ревуть шофери. Володько бачить, що не виверне. Коло воза справа й зліва освічені обдертуси з рушницями цівками вниз на животі. Він проситься, що з'їде ось туди вниз і обернеться. Протискається повз вози, повз самоходи. Коли минув, одразу погруз у темноту. Дорога вниз порожня. Пустив віжки, віз попхнув коні і вони погналися вниз, в глибину, в чорну ніч.
Гналися довго й шалено. Земля все опадала і спини коней, втікали від зору і не могли втікти. Парк Калиновського вперто змагається з вітром, осокори, мов скелі гір, перевертаються, хиляться, зникають за плечима. За ним шумлять ялиці, клени пускають лист за листом, що летять по вітрі, мов телеграми. Дошки мостика затарабанили під колесами, підкинули сердито воза і лишились.
Вже на другому боці долини, на горі, коло церкви коні перестали слухати батога. Але далі нема й чого гнатися. За плечима тихо. Село також мовчить. Кожна хата принишкла, причаїлася в темноті ночі, приплющила вікна, замкнулась заверткою і хай там потопа. Лиш собаки живуть. Вони чують великий ворохобний світ. Нема іншої ради, як брехати. І вони брешуть — завзято, безупинно.
Дома розпряг коняки, витер перевеслом змилені їх стегна і накрив дергами. Приходить батько.
— Таки приїхав? — питає. Голос його змінився. Тихий голос, не Матвіїв. Володько швидко оповідає й спльовує. Після йде до хати, п'є кварту молока. Мідяне світло лампочки лазить по його загорілому лиці, але нічого не помітно з того, що перед годиною переживав. Матвій мовчить. Настя готовить на завтра торбу, бо ж «він» все-таки піде.
— Не спиниш його. Ой, людоньки мої, по батькові, геть рихтик по ньому, пішов. Задумав і хай тут гори вернуть, хай валиться земля… Пішов і вже. Рід такий, бачте…
Обличчя Насті таке, як і завжди, що до нього хочеться побожно молитись. На ньому та вічна тепла скорбота матері, в очах той тихий смуток і ті завжди готові сльозини. Ах, краще вже мовчи, кажуть ті вчі. Породила їх, а тепер стократ дужчі за неї і біжать — куля не куля — не зупиниш. Лиш любов тобі, мати. Лиш ночі довгі і молитва. Хай Бог хоронить їх там десь у широкому світі, на чистому полі, в далекій дорозі, під вітрами, під дощами, лицем в лице з небезпекою.
Володько добре знає матір і знає її думки. Вони ж бо виписані на її чолі, очах, устах. Але він не встане, не візьме за сухенькі плечі і не вимовить: «Мамо моя!»
І не подивиться в її безодню очей, і не осушить ті сльози, ни, хоча ціла його істота обнята пожежею великої любові. | Не вчило його життя пестощів. Було завжди шорстке й холодне, і всі очі дивилися вперед насуплено й суворо. Чорна земля, чорна долоня, чорний хліб. Ні, ні, сину чорної землі! Тобі не лестощі, тобі мовчазним бути. Тобі горіти страшною думкою і в серці, в м'язах тіла складати силу. Схід і захід сонця несуть на тебе вогонь, потоп, мор і меч. Ніхто, ніхто на цілій широкій землі, ніхто не розділить тягарів твоїх. Сам-один, по коліна в твердій землі, ти здвигнеш налитими пружними м'язами і струснеш планетою. Так буде.
Батько. Він сидить на лаві, погрузлий у думи свої. Не торкайте його. Коли він думає, хай все мовчить. Сьогодні дума його насправжки особлива. Обличчя його закрите туманом і тільки невиразні контури брів, чола, носа, бороди. Здається, він далеко серед широкого поля вкопався в землю і головою торкається хмари. Чорні, густі мряки налітають, закутують його, колотяться і рвуться далі. Володько не одважується озватися до батька свого. А слова є. Слова самі гуснуть у горлі й печуть. У хаті порожньо. Катерина й Хведот сплять у клуні.
— Так, кажеш, і ці відступають? — виривається з батькових уст.
— Дуже спішно, — відповідає Володько. Мовчазлива перерва. Батько хвилюється. Син і мати дивляться на нього і не розуміють його.
— А той… — починає поволі продовжувати мову батько. — Нічого він тобі не згадував?
Володько не розуміє. Дивиться на батька широко відчиненими очима.
— Хто, тату?
— Ну, а той, що з тобою їхав. Володько думає й хитає головою.
— Питався тільки, чи не пізнаю його…
— І більше ні? А до мене прийшов… — Тут знов перерва. Матвій змагається сам з собою. Слова не ідуть на язик. — Прийшов і каже: знаєте, дядюшка, мене? Я знизнув плечима. Ні. Не можу, кажу, вас знати. Народу стільки перейшло. За сто літ стільки не перейде, як за ці роки. Були й такі й сякі. Були добрі, були злі. Шлях, кажу, коло нас і земля наша для всіх вітрів одкрита. Йди, хто хоч. Не питаємо, хто.
Матвій перериває мову і дивиться в землю. Права його долоня спокійно лежить на коліні.
— А після… Каже: чули щось про Василя? Подивився я на нього і сам відгадав усе. Нема нашого Василя.
— Нема?
Володько звівся на ноги. Очі його широко відчинені. Він не вірить. У це не можна повірити. Ніяк не можна. Он і
