Волинь - Улас Олексійович Самчук

А козаки налягають, щоб везти їх далі. Володько цілий день не їв. Матвій поміркував, натягнув «куцана» та чоботи.

— Сиди дома ти. Я ще поїду… Подивлюся на «них»…

Не випрягаючи зі шлей коні, Матвій поїхав далі. Володькові протести зайві. Матвій ще є все-таки Матвій.

Володько лишається дома. Хвилина тиші і спокою. Мати ходить у поле. Хведот пасе, що там лишилося. Василинка на городі, Катерина, як дівка, співає пісні, жне… Обози переїхали і потягнулися десь туди д'заходу. По стернях стоять та чорніють копи. Овес чекає косаря.

Матвій три дні барився, а гадав, одвезе дванадцять верстов до Антоновець і вернеться.

В Антонівцях скинув козаків. По дорозі назад зустріли інші. Всілися і хоч-не-хоч, а до Обич відвезти мусів. З Обич їхав шляхом. Перед Жолобками нова банда:

— Стой! Паварачівай, старік!.. Нам сєводня в Шумскє бить нада!..

— Такі ось каналії землю нашу обсіли. Питаю, звідки. С Тамбовскай. Бач. Наперло зо всіх кінців. Гаддя не народ!.. — говорить повільно, але твердо Матвій. Сонце засмалило його чоло, щоки опали, барва очей згусла…

При вечері Матвій весь час сидить мовчки. Володько спостерігає батька і намагається вгадати його думки. І аж в кінці вечері несподівано звертається до сина і заявляє:

— Нічого не пошкодую, щоб ти став грамотним!

І більш нічого. Знов мовчить і знов думає. Але Володько вже розуміє батька. Пощо слова. Думка і чин. Ось дві передумови для людей, що творять будучність. Володько це чудесно розуміє. Це не викрики, це не маячення, це не легковажність. Розум, праця, віра! Слова, які вщерть налиті живою кров'ю, натхнені живою душею.

Матвій іде відпочивати. Як звичайно, спить він у клуні. Між своїми снопами, між своїм знаряддям. Запах зерна свобідно вливається в його широкі втомлені груди. Так само, як і колись, кладе на груди знак хреста, так само просить ангела-хоронителя заняти коло нього місце і бути йому охороною в часі ноні. Душа його спокійна. Вона певна, що минулий день, як і всі попередні, був днем, що творить одну сходину до того незнаного і разом знаного кінця. Вона сходить догори, їй розгортається небо… Вона бачить багато зі своєї висоти. Мир великий робить щоденну свою дорогу в хаотичному ладі, подібний на страшну музику. І в нім іде Матвій, такий самий, як і все, що його оточує.

Володько працює в полі. Разом з батьком він вимахує тяжечими батьківськими грабками. Ані його руки, ані плечі не набрали ще необхідної сили та пружності, але він не бажає виявити втоми чи безсилля. Розмашно, рівно, помах за помахом, згортає він великі стебла вівса. Довгий, рівний покіс лишається за ним рівнобіжне до двох довгих слідів, витоптаних його ногами. Ш-ш-іі, Ш-ш-іі. Батько спереду, син за ним. Від покосів пружно відбризкуються коники-стрибунці. Зграя куріпок довго чаїлася, щоби пересидіти небезпеку. Але бажання марні. Ритмічно і неухильно наближається небезпека. Фр-р-р-р! Всі, як одна, зриваються і летять туди десь у Мозолянку. Ніхто на них не зважає. Косарі рівно виводять свої покоси від межі до межі. Зупиняються, гострять коси, втирають долонею на чолі піт і йдуть далі. Нема спину. Треба зібрати засіяне зерно, що ось виросло, вкрило собою землю, а тепер проситься до клуні.

Через пару днів приходить Настя з Катериною. В'яжуть і складають у півкопи. Володько возить снопи до клуні. Розпустив довжелезного драбиняка і тягне додому по кілька кіп нараз.

Смажить сонце. На коні падають гедзи. Піт заливає очі. Дорогою сунеться возик, запряжений двома препоганими конятами. На возику розчухраний дядько. Сидить на голій дошці, а ноги звісив на стельвагу. За його плечима, опершись на рушницю, сидить на полудрабку большевик.

— Во! Но! — гукає щохвилі дядько і газдилить пужаля-кою по сухих ребрах конят. Але ті мало звертають уваги на таку поведінку. Сунуться собі помаленьку, ледь переступаючи з ноги на ногу.

Дядько під'їжджає до Матвієвого хутора. Саме в той мент Володько везе хуру снопів і наміряється в'їхати просто в клуню на тік.

— Стой! — чує Володько. Це кричить большевик, але Володько не має часу зупинятися. Не звертаючи на большевика уваги, він в'їжджає на тік, бере довгі вила і скидає на ожереду снопи. Там сидить Катерина, що ті снопи рівняє.

По хвилі входить до клуні большевик.

— Ти что?.. Нє слишал мєня?.. — говорить він.

— А хіба що?.. — відповідає Володько і дивиться всторч тій людині. Дивне сотворіння. Його обличчя нагадує тахлю вікна, до якої роками не торкалась ганчірка господині. Безліч більшого й меншого ластовиння. Бородавки. Вздовж і впоперек, ніби залізнича сітка мапи, поплутані зморшки. Очі, мов розлючені звірки, бігають під настовбурченими, подібними на віники бровами.

— Как що? Повєзьош мєия до Кремєнца. На Володька нападає таке ж зухвальство.

— Навряд, — каже він. — У нас є сільська рада і є її голова. Потребуєте підводу, йдіть до голови, а той буде знати, що робити…

Але «товариш» сердиться. Нечувана річ. Йому відмовляють послуху. Хай він і непоказний. Хай на ньому порвана «гімнастьорка» і розпанахані на всю штани, але ж він зі звіздою на шапці та рушницею за плечима.

— Глупосгі всьо. Паєдєш і канєц! — Заявляє він рішуче й остаточно. Постава і вираз його обличчя вказують, що більше балачки він не бажає і справа полагоджена. Володько швидко зміряв його від голови до порваних чобіт разом із поржавілою рушницею. Висновок ясний, мов сонце. Він не кине на полі снопи і не повезе цього типа нікуди. Мовчки скидає снопи, а доскидавши, стрясає з дошки нам'яте зерно і мовчки виїжджає.

— Стой! — гукає «товарищ». — Ти куда? Стой!..

Але Володько ще дужче пустився вперед. Большевик перебіг з клуні навпростець і схопив коні за віжки. Очі його налилися червоним. З пащеки рвуться страшні триповерхові мати, що торкаються Бога, Христа і «всієї небесної канцелярії».

Володько заціпив зуби, шарпнув віжками і різко сікнув батогом по руках «товарища». Той одразу пустив коні і схватився за рушницю.

— Вб'ю! Двадцять п'ять лет прінудітєльних работ — трам-та-ра-рам!.. — кричить він, та Володько з копита рванувся і пустився через поле тікати. Большевик біжить, клямцає рушницею. «Клямцай, — думає Володько. — Все одно не маєш чим стріляти. А догнати не доженеш». Назустріч біжить Настя. Вона перелякана.

— Стій, дитино! Він тебе заб'є! Стій!..

— Не бійтесь! Не заб'є, — кидає Володько і жене далі. Большевик підбіг трохи і зупинився, а Володько просто через поле подався в долину. Там ліс, там хащі. Цих місць ще не здобули «товарищі».

Цього