Волинь - Улас Олексійович Самчук

Коні жадібно п'ють. Володько їм підсвистує. Після веде їх до воза, закладає опалку і вмощується спати.

Ледь світок зчиняється крик. На сході яскраво-червона заграва. Над річкою білий кострубатий туман. Зо всіх дворів виїжджають підводи і лаштуються на дорозі. Вздовж возів чвалом пролітає на конях кількох вершників. У їх руках тріпочеться червоний вилинялий прапор. Стратон стоїть навколішки на своєму возі й уголос демонстративно молиться. Він хреститься широким розмашистим хрестом і вичитує «Отченаш», «Вірую», «Богородице Діво». На нього зо всіх боків сипляться матюки, кпини, але він не зважає.

Закінчує молитву словами:

«Господи, Боже неба і землі. Ти великий і могутній. Твоєю волею живе все на землі. Не допусти, щоб нечиста сила посміялася над твоєю величчю»…

— Ей, старік! — гукає якийсь большевик і додає мерзенну в своїй винахідливості лайку.

Обоз рушає. Володько шукає торби з хлібом, щоби поснідати. Але находить в ній тільки маленьку скибочку хліба. «Зжер, сукин син», — думає Володько, а вголос звертається до будьоновця, що ще поруч…

— Товаріщ! Ей, таваріщ? Ти сожрал весь хлєб. Ето нє потоваріщескі…

— Врьош! Я твоєво хлєба нє брал, — відгризається будьоновець.

— Но, но. Нє валяй дурака. Сожрал і канєц, — спокійно додає Володько.

Обоз виповзає з села і розтягається рівниною. Сонце піднімається, підбирає росу і починає припікати. Направо й наліво поля. Озимина в копах. Ярина ще на пні. В долині видно Божу Гору. Битий шлях тягнеться долиною Ікви.

Це місце, де шаліла велика війна. Села починають означуватись. Городи зазеленіли городиною. На полях засипають окопи. Коло полудня обоз досягає Божої Гори. Звідтіль чути глухе тріскотіння кулемету. Кіннота, що їхала спереду, звернула наліво і «пішла в атаку». В обозі повстала мішанина і рух. Всі квапляться швидше минути гору. Хтось дістав рану. Комусь вбито коня. Широким рівним полем у напрямку гори летять вершники, що здалека видаються зграєю гончих псів. З гори вирвалось кілька гарматних стрілів.

— На шрапнель беруть! — гукає хтось. Серед метушні Стратон десь дістав сокиру і вибив з власного колеса кілька шпиць.

— Сторонісь! — чути різкий крик ззаду. Обоз з'їжджає на праву сторону дороги. Швидким чвалом пролетіло кілька гармат. Коні в милі. Люди сердиті. Колеса гармат грюкотять по нерівному бруку. Крик, стріли.

Обоз починає їхати чвалом. Ось тільки минути гору, пересікти річку, а там знов безпечно. Міст на річці нашвидко збудований і гойдається. Але тримає. Навіть гармати витримав.

За годину обоз втихомирюється. З сусіднього села чути вибухи гармат. Це «стали на лінію» ті, що недавно приїхали. Вони завзято обстрілюють Божу Гору.

Пополудні обоз в'їхав до більшого села, в якому повно кінноти і підвід. Коні потомлені, спраглі. Люди чорні від спеки і вітру. Володько хоче їсти, але про якесь задоволення цього хотіння нема чого й думати. Перш за все необхідно напоїти й покормити коні.

Дуже дивно бачити, що Стратонів віз став зовсім нездатним їхати далі. Шпиці одного колеса вибиті. Драниці драбин стратилися, солома зникла і скриньки з набоями лежать на голій дошці.

— Не можу далі їхати й кінець! — рішуче заявляє Стратон якому старшому. — Ну посудіть самі…

Старший видався «плохий». Оглянув розбитий віз і заявив:

— Чорт с табой! Катісь сєбє дамой! А патрони розложіть на другіє вози.

Стратон заметушився, мов опарений. Схопив скриньку і переклав Титьові. Другу Макарові. Третю хотів дати на Володьків віз, але якраз десь взявся будьоновець, який рішуче спротивився.

— Пашол вон! Хатіш чтоб тєбя с'єхал? Валісь ти с сваїмі патронамі к чортовой матєрі. У нас нєт мєста!

Стратон не має часу змагатися. Дві скриньки патронів скидає на землю і біжить до старшого.

— Так я вже їду!.. Таваріщ старший. Я вже їду…

— Атвалівай! — кричить той. Стратон швидко обертає коні, поспіхом частує їх пужалном і від'їжджає.

— Хитрун, — байдуже заявляє Клим. Тить лютий і тільки спльовує чорною густою слиною. Володько посміхається.

Хоч-не-хоч, а Володькові прийшлося таки взяти на свій віз одну скриньку набоїв. Другу вложили Макарові.

Обоз виїжджає далі. До нього долучується ще кілька десятків возів і відділ кінноти. На місце «будьоновця» до Володька пристає якийсь новий вершник. Кінь і одяг зраджують у ньому когось більшого, як звичайного козака. Володька почав він кликати «мальчик».

— Єду с табой! — заявив він Володькові. Час від часу до нього під'їжджають вершники, і він дає їм розпорядки. За селом обоз повертає наліво і сунеться навпростець без дороги через засіяні поля. Ні початку, ні кінця його не видно.

Тільки десь там далеко, далеко спереду помітно тріпоче червоне полотнище і чути спів. Володько вже чув ту пісню. Це переробка «Стєнькі Разіна».

Із лєсов, лєсов дрємучіх

Будьоновци ідут.

В сваїх руках магучіх

Савєтов флаг несут.

Ми люді, люді всє простиє.

Крєстьянскіє сини.

Разбіть палкі стальниє

Паляков созвани.

Спів сильний, розгульний. Нема часу роздумувати над ним, але Володькові повстають в уяві «дрємучі» ліси і ті «розбійнички», що на схрещених мечах несуть свого раненого отамана. Мимохіть чується й сам учасником якогось шаленого походу розбійників. Суворі, загорілі люди. Стрілянина. Ні одного слова без триповерхового матюка. Побіч їде на коні сильний, загорілий, з горбатим носом козак. Кашкет його набакир. Зір вперто скерований наперед.

— Куди їдемо, товариш? — запитав Володько.

— А вот увідіш. Сіді й малчі! — відповів той. Володько чує дошкульний голод. Тить також скаржиться. Коні зовсім потомлені. Минають села, поля. Сонце хилиться до заходу. Спека спадає.

Надвечір в'їжджає обоз у село. Підводи роз'їжджаються. по подвір'ях, тому, мабуть, тут зупиняються наніч. Володька, Макара і Титя тримають окремо, їх завели на город, поставили просто на буряках і сказали чекати, поки не прийде новий наказ.

Володько одразу береться розшукати щось попоїсти. Йде на город, вириває кілька стручків фасолі, вигребує бараболі і береться варити юшку. Але в чім. Рада проста. Йде до господині городу і просить баняка.

— Боже, Боже, — тошніє жінка. — Перший рік, як засіли після біженства, і знов отака пагуба. А смуток би на них лихий найшов.

— Ми, тітко, не по своїй волі. Нас вигнали. Я от взяв з дому хліба, і большевик вкрав. Сам цілий день, як собака, голодний.

— Хіба я на тебе кажу. На них. На отих волоцюг… Боз-на-відки прийдуть і топчуться по городах…

— У нас вони все знищили. Нічого не шанують.

— Кара від Бога і більш ніщо…

Володько взяв баняк і хоче йти.

— А чекай-но, — зупинила його тітка. Пішла в сіни, дістала кусник доброго житнього