Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

Горбач дивиться на свої руки. Великий палець на лівій і вказівний на правій забинтовані. Грубо та недбало. Чорні від бруду бинти вже розмотуються, може, тільки бруд і втримує їх на місці. Засоромившись, Горбач починає здирати пов’язки.

— А-а-а, це так... Покусала одна манюня...

Знявши бинти, він оглядає ранки. Сфінкс теж нахиляється подивитися, а коли піднімає голову, погляд його змушує Горбача відскочити.

— Ти зараз підеш у Могильник, — каже Сфінкс надзвичайно зимно. — Точніше, побіжиш. Без душу й переодягань. До спальні заходити не будеш, наплічник залишиш у передпокої. Усе.

Горбач схоплюється й ховає до кишені люльку, чортихнувшись, — вона його обпалила. Плутаючись у лямках наплічника, кидає його собі на плече.

— Просто ось так — босо? — питає він. Наткнувшись на погляд Сфінкса, киває і, бурмочучи щось під ніс, квапливо йде.

Сфінкс іще якийсь час сидить нерухомо, потім встає і поволі бреде до Дому. Перша крапля дощу дзьобає його в лоб, коли він піднімається сходами. Озирнувшись, аби глянути на бритоголових, чи розходяться вони, він зі здивуванням бачить перед сіткою Рудого. Щурячий ватажок спілкується з бритоголовими, посміхаючись від вуха до вуха, весь — чарівність і невимушеність. В обрізаних джинсах, босий і без майки, але на шиї — краватка-метелик, а на голові — котелок. За своїм — Щурячим — розумінням, він одягнений святково, але брито­голові, мабуть, так не думають. Можливо, вони думають, що ватажок Щурів — місцевий божевільний. Сфінкс не розрізняє виразів їхніх облич, але за три дні він звик до того, що вони не міняються. Емоції наметників радше вгадаєш, стежачи за рухами тіла. Зараз вони слухають Рудого, збившись в купку, й ніхто не липне до сітки. Розгублені? Дивуються?

Не припиняючи базікати й посміхатися, Рудий знімає окуляри. Зачарованих зомбі тут же притягає до сітки, а Сфінкс, якого розривають суперечливі почуття, поспішає сховатися в Домі. Він не засуджує Сліпого, який прислав їм зовсім не того ангела, якого вони шукали; він і сам ще недавно був готовий на все, щоб забрати їх якомога далі, але йому чомусь їх трішечки шкода. Бідних, обдурених, невідомо чиєю їддю отруєних чужинців.

На сходовому майданчику між першим і другим поверхами котяче зібрання біля урни. Тут же сидить Куряка. На стіні коло нього — портрет, намальований вугіллям. Гротесковий Стервожер, вишкірений, потворний, але цілком упізнаваний. Сфінкс затримується подивитися на портрет, і поки він його розглядає, група Логів, гримкочучи чобітьми, спускається з другого поверху під крики Шакала.

— Слухай мою команду! Група А — обшукує подвір’я. Група В — зміцнює обороноздатність дверей!

Побачивши портрет Стервожера, Табакі гальмує.

— Ох! — каже він. — Яка мерзота!

Логи, штовхаючись і стукаючи каблуками, теж квапляться подивитися. Сприкрений Куряка затирає малюнок долонею, розмазуючи його, але навіть в обрисах плями, що утворилася, вгадується Великий Птах.

— Ай-ай-ай, — зітхає Табакі. — Яка неповага до ватажка, ви тільки подумайте! Сфінксе, я сподіваюся, ти йому все правильно поясниш, бо я зараз страшенно зайнятий, — він показує на Логів. — Ось. Добровольці. Укріплюватимемо підступи до Дому. Замкнемо все так, що й комар не пролетить!

Добровольці витягуються у стійку «струнко». У руках в Коня — величезний замок-колодка, у Мавпи — коробка з дротами, ймовірно, сигналізація.

— Вільно, — каже їм Сфінкс. — Тільки там от-от почнеться дощ.

Логи, радісно перезирнувшись, із завиванням і тупотом скочуються вниз по сходах.

— Тиша! Тримати дистанцію! — верещить Табакі, з’їжджаючи за ними по скату.

На деякий час запанувала тиша, потім знову з гуркотом відчиняються й зачиняються дворові двері. Мона, яка тинялася навколо урни, стрілою пролітає повз Сфінкса і ловить занесений протягом на сходи целофановий пакет. Поки вона, муркочучи, дере його кігтями, ніби щось живе, що можна вбити, повз Куряку та Сфінкса, насвистуючи, проходить Рудий, кинувши на ходу Моні:

— Спасибі, мала!

У його голосі — така непідроблена вдячність, що очі Куряки стають круглими від подиву; ще ширше вони розкриваються, коли Рудий, не зупиняючись і наче навіть не глянувши на стіну, знімає свій котелок і відважує уклін брудній плямі на місці портрета Стервожера.

— Я думав, тут усамітнене місце, — каже Куряка, похнюпившись. — Думав, тут можна посидіти спокійно.

— Посидіти, помалювати... — підхоплює Сфінкс. — Ніколи більше не малюй нічиїх портретів на стінах, Куряко, — додає він, відкинувши жартівливий тон. — Цього робити не можна. Хочеш, аби пішли чутки, що ти наводиш на Стервожера пристріт?

Сполотнівши, Куряка крутить головою.

— Тоді більше такого не роби. А якщо шукаєш усамітнення, тримайся подалі від сходів.

Сфінкс піднімається на другий поверх і чує шерех поспішного й остаточного знищення портрета.

Живий оригінал портрета сидить у них у спальні, розкладаючи пасьянс. На ньому шикарна парчева камізелька з позолоченими ґудзиками, у вусі золота сережка, на руках стільки каблучок і перснів, що пальці вже не згинаються. Коло нього на подушці — дві плитки шоколаду. Птах кожен свій візит прагне перетворити на подію за допомогою різноманітних дрібних підношень. Для нього вилазка з Гнізда на двадцять кроків по коридору — цілком достатній привід для переодягання і вручення подарунків.

— Прекрасна, судячи з усього, намічається погода, — каже Стервожер, згрібаючи з ковдри карти. Незважаючи на святкове вбрання, вигляд він має невеселий.

Сфінкс сідає навпроти.

— Куди всі запропали? Тут що, зовсім нікого не було, коли ти прийшов?

— Майже нікого, — дипломатично відповідає Стервожер.

Сфінкс здогадується, що майже ніхто — це Куряка, якого зустріч із Птахом настільки вивела з рівноваги, що тепер він відводить душу, розмальовуючи стіни Дому злостивими шаржами. Йому сумно, що без грабель він не може приготувати їм зі Стервожером кави, сумно, що Стервожер нервується і, мабуть, збирається його про щось попросити, але не наважується, сумно, що Стервожер одягнувся, як на свято, і приніс шоколаду, щоби замаскувати мету свого візиту.

— Я хотів попередити Сліпого, — каже Стервожер. — Мої Пташки — двоє з них — бачили минулої ночі Соломона. Думаю, Сліпому треба про це знати.

— Повернувся потайки? — дивується Сфінкс.

Стервожер пересмикує плечима.

— Не знаю. Може, і так. Розповідям Пташок не можна довіряти. Хоча вони бачили його кожен окремо — і сходяться в описі. Кажуть, що він дуже пошарпаний.

Звістка про те, що Домом ночами сновигає пошарпаний Щуряка-втікач, Сфінкса не тішить, але й не лякає.

— Сумна історія, якщо вдуматися, — говорить він. — Дякую, що попередив.

Дощ капотить по карнизу дедалі частіше. У кімнаті швидко сутеніє. Сфінкс встає з ліжка й підходить до вікна. Затягнуте сірими хмарами небо подекуди ще жовтогаряче. Подвір’я залите потойбічним світлом, у якому підскакують під дощем знесамовитілі від щастя Логи. Між ними кружляє Мустанг із Шакалом. Сфінкс знає, що Табакі зараз має вкрай самовдоволений вигляд, який навіює Логам підозру, ніби той якось причетний до зміни погоди.

— А зараз скажи, з чим ти насправді прийшов, — просить Сфінкс, обертаючись.

Птах прикрив очі й застиг, як уміють застигати тільки хижі птахи. Його бурштинової барви жилет ніби аж світиться в сутінках.

— Ти — моя остання надія, Сфінксе, — проказує він спокійно та рівно.

Від невідповідності його тону вимовленим словам Сфінксові стає ніяково.

— Що трапилося? — питає він.

— Трапилося давно. Для мене воно — як учора, а для всіх інших — уже давно. Усі ми хочемо чудес, Сфінксе. Деякі чудеса