Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

Тому вранці, виявивши товсті кабелі, які обплітають віконні ґрати й тягнуться водночас у двох напрямах — до вікон третьої справа й до вікон шостої зліва, Сфінкс не здивований. Просто чийсь сон повторив його власний. Він шанобливо розглядає затягнуті на жердинах ґрат вузли — кожен десь як кулак, і думає, чи можна вважати це ознакою паніки, чи це поки що тільки страхи. Македонський у нього за спиною розглядає намети бритоголових і теж думає про щось сумне.

Він уже не такий білий, як напередодні. На ньому стара футболка Горбача в оранжево-­сіру смужку, з капюшоном. Македонський натягнув капюшон на голову. Своєрідний компроміс між звичайним завішуванням себе волоссям і вчорашнім відкритим обличчям.

— А я вперше на них дивлюся, — каже він Сфінксові, який сидить на підвіконні.

— Знаю, — відгукується Сфінкс, не обертаючись. — Ти майже не підходиш до вікон відтоді, як вони тут. Боїшся?

— Ні. Просто від їхньої присутності я міняюся.

Сфінкс обертається, намагаючись перехопити погляд Македонського.

— Таки так, — каже він. — Кардинально міняєшся.

Македонський зацьковано посміхається.

У спальні задушливо й парко. День похмурий, небо незвичайного піщаного кольору. Це барви пустелі, на яку насувається смерч. Сфінкс притуляється лобом до ґрат. Унизу, біля наметів, тільки одна фігура; хтось сидить на складаному стільчику з натягнутим на голову капюшоном.

Русалка нипає по кімнаті, у відфільтрованих завісами сутінках, і збирає свій одяг. Зі стільців і зі спинок ліжок. Одяг і шість дзвіночків. Затиснувши їх у жмені, залізає на стіл. На те, щоби причесатися та вплести їх у волосся, у неї піде не менше години, хоч вона ніколи не знімає всі відразу, а зав­жди тільки половину — шість із дванадцяти. З ліжка на неї, підперши долонями щоки, дивиться Куряка. Зграя любить стежити за тим, як Русалка причісується. Це видовище їм не набридає.

Надворі вітряно, але нітрохи не прохолодніше, ніж у Домі. Сфінкс сидить на пеньку посеред вигорілого газону й дивиться на намети. Після того, як до їхніх мешканців навідався Акула, намети трохи відсунулися. Не набагато, на декілька метрів. Це не заважає їхнім мешканцям сходитися до дворової сітки й повисати на ній, чіпляючись за чарунки з дроту. Це не заважає їм підкликати кожного, хто виходить з Дому, і благати-вимолювати зустріч з Ангелом, «адже у вас тут перебуває, ми знаємо...».

— Мало не перестав перебувати, — каже Сфінкс молодому бритоголовому, якого посилають вести переговори частіше за інших. Бритоголовий радісно махає йому рукою, підкликаючи. Сфінкс не зрушує з місця.

За ніч подвір’я занесло сміттям. Серед целофанових пакетів, пластикових пляшок і клаптів паперу Сфінкс помічає дві-три неоковирні брошури, надруковані на дешевому папері. На кожній — крилатий ангел, який простягає до читача руки, повідомляючи, що «долучення до благодаті можливе в цьому житті, брате мій (сестро)!». Менш за все це створіння нагадує Македонського. Рум’яні щоки, золоті кучерики та дурнувата посмішка — він нагадує Сфінксові тільки Соломона в дитинстві (а мерзеннішої дитини Сфінкс не зустрічав і сподівається, що вже не зустріне). Він розглядає брошуру, притиснуту до асфальту носаком кеда, шкодуючи, що в нього нема чарівної палички.

До нього підходить Горбач із величезним наплічником. Схожий на мандрівника, який повернувся з далеких країв. Засмаглий і брудний. У волоссі, що розрослося вшир і вгору, — листя та дрібні гілочки.

— Переїжджаю, — повідомляє він похмуро. — Неможливо спокійно жити, коли ці типи товчуться поблизу. Сьогодні вночі вони мені приснилися, так що, мабуть, цього вже досить.

Горбач сідає біля Сфінкса, спираючись ліктями на наплічник, і підсліпувато вдивляється у вікна Дому.

— Що це там за мотузки намотані?

— Це не мотузки. Це кабелі, — відповідає Сфінкс. — Не лише тобі сняться погані сни.

Горбач супиться, намагаючись вловити зв’язок між поганими снами й намотаними на віконні ґрати кабелями.

— А ондечки що? — запитує він, вказуючи на вікно Кавника. Порожня рама якого — віялом — обрамлена смугами сажі.

Сфінкс зацікавлено дивиться на Горбача.

— Це сліди пожежі, — пояснює він. — Ти де був учора увечері? Невже нічого не бачив?

Горбач не відповідає. Мовчки набиває свою люльку.

— От скажи, кого тобі нагадує цей хлопчик з крильцями? — запитує Сфінкс, підштовхуючи кедом зім’яту брошуру.

— Соломона, — відповідає Горбач, навіть по-справжньому не придивившись. — Кого ж іще? Коли він був Пампухом.

— Мені теж. А вони, — Сфінкс киває на намети, — вважають, що подібний на Македонського.

— Не смішно, — каже Горбач.

— Мені теж. А найменше цей жарт смішить Македонського.

Горбач повертається до воріт, біля яких кивають і люб’язно шкіряться вже четверо бритоголових.

— То вони за Македонським сюди з’явилися?

— Вони думають, що так. Але при цьому носять з собою зображення Пампуха, відтак, боюся, самі не знають, кого їм насправді треба.

Горбач надовго поринає в мовчання. Пихкає люлькою, скоса поглядаючи на Сфінкса.

— А чого ти без грабель? — питає він нарешті.

— Граблі постраждали під час пожежі. Ми їх учора поховали під твоїм дубом. Ти й цього не помітив?

— Я був у Не Тут.

— Знаєш, я так і подумав.

Наступні десять хвилин вони мовчать. Бритоголові, скупчившись біля воріт, зі шкіри пнуться, намагаючись привернути їхню увагу. У повітрі пахне грозою. Небо майже жовто­гаряче, низько шугають стрижі. Сфінкс прибирає ногу з брошури, і брошуру відносить поривом вітру. Сфінкс починає насвистувати «Дощову пісню». Через обгорілі вії та червоні плями опіків на щоках і на лобі він виглядає веселішим. Наче він — сільський хлопчина, зацілований сонцем. Горбач має більш никлий вигляд.

— Як ти тепер без них обходитимешся? — питає він. — Нових тобі вже не замовлять.

Сфінкс киває, не розплющуючи очей.

— Не замовлять. Але я наразі обходжуся. Навіть чомусь легше стало. Наче я знов маленький і безпорадний, ні за що не відповідаю. Неначе мене — такого — не можна кривдити. Адже я до того, як потрапив сюди, був абсолютно в цьому впевнений. Що мене ніхто не посміє образити. Ніколи.

Горбач закашлюється й дивиться на Сфінкса з подивом.

— Ти що, у своє зовнішнє дитинство повернувся, чи що?

Сфінкс сміється.

— Майже. У мене щось подібне до маразму. Людина не може весь час зі всім навколо прощатися. Прокидаючись і засинаючи, і навіть уві сні. З кожною особою, предметом і запахом. Це неможливо. Одного прекрасного дня ти від цього так втомлюєшся, що перестаєш узагалі будь-що відчувати. І раптом на додачу залишаєшся без протезів. Урочисто прощаєшся з ними — й розумієш, що тобі цього досить. Що час уже почати хоч із чимось вітатися. А оскільки ти нічого не можеш робити сам, вітаєшся з собою — давнім і безпорадним. Із тим собою, якому всі допомагали, кого ніхто не смів образити. Чим погано?

Горбач хитає головою.

— Щось мені не подобається цей твій настрій. Психлікарнею від нього тхне, ось що. Як на мене, то ти краще переживай собі потихеньку, ніж маєш веселитися від якихось геть невеселих речей. Це буде нормальніше.

Сфінкс сміється.

— У нашому становищі ніщо не буде нормальним. А щодо веселості — не турбуйся. Це ненадовго. До речі, чому в тебе пальці забинтовані? Ти забивав цвяхи