Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

— Добре. Я знав, що пуття з цієї розмови не буде.

Сліпий розплющує очі, запускає руку під майку та люто чухається.

— Ти ніби казав, що у тебе багато запитань, — нагадує він.

Сфінкс дивиться на нього оцінювально.

— Сказав. Тільки не знаю, чи варто їх задавати.

— Спробуй, — пропонує Сліпий.

— Ти знаєш, через що нас так докладно обшукують?

Сліпий сідає зовсім випростано.

— Знаю.

— І?

— Тому що бояться випуску. Хочуть переконатися, що ніхто не запасся вибухівкою, отрутами і так далі.

— Але чому саме сьогодні? Адже до випуску...

— Залишився один цей вечір і одна ніч. Ну і ще шматочок ранку, який можна не рахувати.

До перевірочного столу вишикувалася Щуряча черга. Фазанів уже випустили. Їх і Слона, який, можливо, встиг добігти до унітазу.

— Звідки... — починає Сфінкс, відкашлюючись. — Звідки тобі це відомо?

Він говорить тихо, він абсолютно спокійний, принаймні здається спокійним, він не робить жодного зайвого руху, але голови тих, котрі сидять за їхнім столом, починають обертатися в його бік. Табакі... Лорд... Горбач...

Вихователі жменю за жменею вивуджують з наплічника Рудого пачки презервативів. Здається, весь його наплічник набитий тільки ними. Меланхолійна усмішка Щурячого ватажка розпливається так, наче Сфінкс дивиться на нього крізь товщу води.

— Завтра вранці оголосять ще одні загальнодомові збори, — каже Сліпий. — Зберуть усіх в актовому залі та повідомлять про розпуск. Приблизно хвилин через десять почнуть під’їжджати батьки.

Сфінкс мовчить. Підраховуючи забрані, вкрадені у них, у нього... У них усіх дні. Сім. Ні, шість з половиною днів. Це мало. Вони промайнули б — як один. Але зараз, втративши їх, він приголомшений настільки, що не в змозі ні говорити, ні реагувати на слова Сліпого.

Над ними спалахує лампа під рожевим абажуром. Скляна квітка з тріщиною, яка перетинає прозору чашу. До зігнутої ніжки лампи щось прикручене скотчем. Придивившись, Сфінкс розуміє, що це складаний ніж, прихований тут кимось на час обшуків. Украй хитромудро прихований. Він бачить цей ніж і щось ще поверх рами над замкнутим кухонним віконцем, там також щось лежить. Він підозрює, що якщо встане та роззирнеться, то побачить усе, заховане в їдальні, — безліч предметів-невидимок, небезпечних і не дуже, цінних і ні до чого не придатних, усе, що так довго і безуспішно шукають вихователі. На людей він намагається не дивитися. Не дивитися так, як умів колись, як учив його Сивий. Тільки не зараз. Одначе коли ж він перестав це робити? Просто дивитися. Просто бачити. Жити сьогодні, а не вчора й не завтра. Коли він почав скорочувати дні й години страхами та жалем?

— І як давно ти знаєш?

— Відколи вони остаточно вибрали дату. З минулого понеділка.

Рожеві віддзеркалення лампи в очах Сліпого, два крихітні рожеві абажурчики. Під ними кривиться сумна усмішка, нігті шкребуть долоню. Руки нервують, обличчя спокійне. Він розучився дивитися спочатку на руки Сліпого, і тільки потім — на його обличчя. Він дуже багато що перестав робити правильно.

— У нас сьогодні Ніч Казок, — каже Сліпий. — Вона буде довгою. А потім настане ранок. Усе одного разу закінчується.

Притулившись до стіни, Сфінкс заплющує очі. З незвички йому важко бачити відразу дуже багато чого. Будь-кому, хто дивиться на нього збоку, він здається сплячим, проте і з заплющеними очима він відчуває на собі тривожні погляди зграї. Здається, дивиться навіть Куряка.

— Цікаво, мені дадуть спокій? — шепоче Сфінкс.

Розплющивши очі, він бачить, що їдальня мерехтить і розпливається. Вітер дзвенить між пруттям огорожі, біля якої він сидить. Немов хтось грає на іржавій арфі з арматури. Розбита, заросла травою дорога, телеграфні стовпи, які втікають за обрій, та бордове передзахідне небо — все це розлягається перед Сфінксом прозорою голограмою, крізь яку проступають обриси їдальні та фігур, що тиняються по ній. Від накладення один на одного двох світів — примарного та справжнього — Сфінкса починає трохи нудити. Він знає: досить зосереди­тися на одному з них — і другий зникне, але щось заважає йому вибрати, і він старається втримати обидва зображення, попри запаморочення, що посилюється, і нудоту.

— Припини, Сфінксе! Що ти виробляєш? Це не іграшки!

Звичка слухатися Сліпого спрацьовує як рефлекс. Дуже давня звичка. Їдальня набуває яскравості та об’єму, дорога й поля обабіч неї зникають.

— Вибач, — каже Сфінкс. — Якось саме собою вийшло. Я не хотів.

— Ото ж бо, — зітхає Сліпий. — Треба або хотіти, або не хотіти. Спочатку вибери напрям, тоді біжи.

Сфінкс дивується з того, що Сліпий правильно вгадав його порив. Він і справді хотів утекти. Але не туди, куди міг би завести його Дім.

— Я просто більше не можу тут стирчати.

— Попросив би мене. Що може бути простіше?

Сліпий рішуче встає, тягнучи за собою Сфінкса, та простує до перевіряльного столу, майже біжить, розполохавши своїм стрімким переміщенням Логів, котрі ще досі радяться. Сфінкс біжить за ним. Остерігаючись, що Сліпий зараз вріжеться в кого-небудь з вихователів, і це сприймуть як диверсію. На щастя, Сліпий пригальмовує за два кроки від черева Шерифа.

— Можемо ми пройти без черги? — ввічливо питає він порожній простір над головою вихователя. — У нас із собою нема наплічників.

Черга не заперечує, Шериф, який страшенно перенервував, також. Їх нашвидку обшукують і відпускають.

— Весь Дім у твоєму розпорядженні, — шепоче Сліпий Сфінксові, як тільки вони опиняються за дверима. — Крім першої спальні. Але ж ти туди і не рвешся, правильно?

— Не рвуся, — похмуро відповідає Сфінкс. — Я нікуди не рвуся, хіба що до ліжка. Мені треба виспатися й зібратися з думками. Ніч буде довгою.

Сліпий уповільнює ходу.

— Пробач, — говорить він, — але в мене до тебе теж є запитання. Відпочинок доведеться відкласти. Ми можемо зайти до Кавника. А можемо піти в інше місце, де ти виспишся, зустрінеш світанок, поснідаєш і зведеш думки докупи — перш ніж ми поговоримо. Вибирай. Другий варіант заощадить нам силу-силенну часу.

Сфінкс зупиняється й пильно дивиться на Сліпого.

— Ні, — каже він твердо. — Я волію Кавник.

— Як скажеш.

У Кавнику ні душі. Сліпий заходить за рундук і нишпорить там у пошуках кави. Сфінкс керує його діями. Отримавши, як наслідок, дві чашки з чорною кавою, вони, не змовляючись, вибирають столик біля вікна, що його ніхто так і не спромігся засклити. Хтось підстелив під ним ганчірку, але відсунути стіл не здогадався, і тепер посеред церати красується сірувата калюжка дощової води. Сліпий різко опускає в неї попільничку і здивовано обтрушується від бризок.

Сфінкс дивиться на похмуре небо.

— Здається, вночі знов буде дощ, — каже він.

Сліпий сідає біля Сфінкса, закурює і, прилаштувавши запалену сигарету на краю попільнички, тут же запалює ще одну. Другу він залишає в лівій руці, першу бере правою і тримає на вильоті, фільтром від себе. Сфінксові не доводиться ні нагинатися, ні витягати шию, сигарета опиняється точно на рівні його губ. Щоб випити кави, Сліпий опускає в попільничку обидві сигарети і, піднімаючи свою чашку лівою рукою, одночасно піднімає чашку Сфінкса правою. Проробляє він це механічно, без навіть