Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
— Залили воском...
— А це ще навіщо?
— Для надійності, — терпляче пояснює Лорд. — Невже незрозуміло? Сліпий боявся, що їх розтягнуть на сувеніри.
— І ще вони всі психи, — закінчує перелік наших особливостей Куряка.
Від Куряки виразно тхне годинником. Десь він його ховає на собі після Могильника. Рано чи пізно я до нього дістануся. Наприклад, коли Куряка полізе купатися. Це трохи втішає, але зовсім-зовсім трохи, адже наразі цей годинник живий-здоровий і непомітно зводить мене в могилу самим лише фактом свого існування. Мені не можна жити біля годинника, це для мене погибель, але хіба Куряці поясниш таку елементарну річ? Він упевнений, що я прикидаюся. Я — прикидаюся! Дивлюся на нього з докором, але він знай цідить свій чай і вухом не веде. Напевно, чашка заважає йому помітити мій докір.
Лорд сумовито пошкрябує пальцем по ковдрі. Душа його рветься до спілкування з глухонімими «двадцятниками».
— Старався для них і так, і сяк, — бурмоче Лері. — Те принеси, це віднеси...
Дракон з’являється скромно й тихо. Ні тобі «пихкання вогнем», ні інших неподобств. Крадеться вздовж стіни, як найжалюгідніша на світі миша. І несе нам велике яйце. Напевно, як викуп за пережите хвилювання. Передає його мені та ховається в себе на ліжку.
Я розгортаю пакет, там нерівно нарізані шматки пирога з капустою.
— Ого! Це з поминок?
Македонського пересмикує.
— Не переживай, — раджу я йому. — Було дуже навіть весело. Оно Лорд звалився з милиць і тепер спивається під приводом своєї немочі. А не мав би приводу, то й спиватися було б соромно. Відтак дихай вільніше.
— Я не спиваюся, — ображається Лорд. — Я лікуюся.
— Ну от, бачиш...
Та Македонський усе одно нещасний і причаєний. Немає нічого страшнішого, ніж коли в тебе є совість.
— То це таки Македонський влаштував? — пожвавлюється Лері. Нетерпляче ворушить губою, притискуючи до грудей банку із заваркою. — Кинув бомбу, чи що там у Кавнику кинули...
— Ні, — кажу я. — Він нічого не кидав. Він спробував відлетіти.
Вітер стугонить між віконними рамами. Руда надягає сині окуляри.
— Погода міняється, — каже вона.
Вітер виє та стукає у вікна весь вечір. Я міняю компреси на лобі, доглядаю свою ґулю. У Сфінкса обгоріли вії та щоки, він ходить намазаний кремом від опіків — незвично строкатий. Лорд і далі спивається. Дівчата пішли затуляти від ворожих поглядів Спицю та її весільну сукню.
Замість них прийшов Чорний. Вони з Курякою обговорюють своїх улюблених живописців, і навіть якщо не прислухатися, зрозуміло, що Чорному ці теми даються насилу. Він мучиться, але не йде. Боїться, напевно, що варто йому вийти, як ми тут же порозвалюємося, добиті гидкими болячками. А може, навпаки, побоюється за психіку Куряки в нашому оточенні.
Сліпий щосили намагається замінити нам Македонського. Вода в нього википає, примочки губляться і знаходяться ним же потоптані, реанімуючи Мустанга, він прищемляє в ньому палець, а мене дбайливо вкриває залюраною ковдрочкою Грубого. Як висловився Сфінкс, «що б ми без тебе робили?».
Вечеряти я їду сам-один, хоч Куряка погрожує приєднатися.
Біля Кавника все ще товпляться цікаві. Зупиняюся послухати, про що вони теревенять, і з’ясовую, що Македонський на знак протесту проти випуску облив себе бензином і підпалив, після чого виплигнув у вікно. Версія з бомбою була цікавіша.
Біля їдальні мене наздоганяє Мавпа.
— Агов, а ти знаєш, що Лері пішов у зовнішність із Літунами? Йому там щось терміново знадобилося.
Гальмую, наляканий цією звісткою. Лері в зовнішності! Кінець світу! Його там приб’ють у першій же брамі. Або він загубиться, задивившись на власну тінь. І повернеться від п’ят до маківки у Хворобі.
Я кажу Мавпі:
— Ну звичайно. Ми в курсі. Дякую.
І їду далі.
В їдальні під численними зацікавленими поглядами я мажу та мажу бутерброди, які доведеться взяти з собою. Мажу їх тим і цим, посипаю сіллю та склеюю. Страшенно нервуючись через дурня Лері. У його кажанячому прикиді в зовнішності належиться з ревінням гасати на мотоциклі, а не ходити пішки, роззявивши рота. Такий, яким він є, Лері в кожного зустрічного, молодшого за сорок років, викличе пристрасне бажання його мотлошити. І, звісно ж, весь цей ризик — через якусь весільну краватку мерзотного забарвлення.
Потім приїжджає Куряка з Грубим на буксирі. Поки я по ложці завантажую в Грубого кашу, вечеря закінчується. Кидаю недогодованого Грубого й намагаюся наїстися сам, поки не позабирали геть усього. Потрохи починаю розуміти Сліпого. Важко бути Македонським, якщо ти ним ніколи не був. Грубий несамовито кліпає над нагрудною серветкою, роззявляючи рота, чекаючи на їжу. Я кидаю виделку та запитую Куряку, чи він і далі збирається прохолоджуватися, тоді як я давлюся через докори сумління, чи все ж таки спробує мені допомогти. Куряка, попри мої очікування, не сперечається й мовчки бере ложку Грубого. Годує він його геть повільно, горобиними порціями, але все-таки годує, і я можу спокійно пожувати.
Поступово навколо нас збирається весь обслужний персонал їдальні. Стирчать над душею, поглядаючи на годинник. Я згрібаю бутерброди в пакет, ляскаю по підборіддю Грубого, по самі вуха заповненого непроковтнутою кашею, кажу Куряці: «Вперед!» — і з усією можливою швидкістю кермую до виходу. Менш за все я відповідаю за себе тоді, коли навколо починають бовваніти невидимі циферблати.
Біля наших дверей Куряка заминається, немов сумніваючись, чи хоче в’їжджати. Насправді йому цього не хочеться, але й діватися йому радше нікуди. Він береться за клямку й каже, не дивлячись на мене:
— Адже я теж був із вами в Кавнику. І вперше побачив щось незвичайне сам, а не почув, як ти про це розповідаєш.
— Ну. І як? — запитую з цікавістю. — Більше не нудьгуєш?
— Ні, — очі в нього прикриті віями, не розібрати, що вони виражають. — Не нудьгую. Але ти мені ось що скажи. Те, що я бачив... Адже це було насправді?
— Залежно що ти бачив.
— Мені чомусь не хочеться про це говорити. Я в собі поки не розібрався.
Я зітхаю.
— Нам усім не хочеться про це говорити. Я думав, тебе це дратує.
— Ні, — каже він здивовано. — Зовсім навпаки. Мене б розсердило, якби ви стали це обговорювати. Напевно. Не знаю. Але навіть ти мовчиш.
— І правильно роблю, — відказую я. — Македонський і так готовий крізь землю провалитися.
Куряка киває й нарешті відчиняє двері.
Іноді мені здається, що він уже зовсім свій. Але нечасто.
Що ви, хотів би я знати, зробите, якщо ваш сусід по кімнаті, ліжку, столу й усьому іншому, що вас оточує, розбудить вас посеред ночі з придушеним криком: «Ось де ти! Я нарешті тебе знайшов!»
У таких випадках у зовнішності викликають «швидку допомогу», але ми не в зовнішності, тому я жваво відповзаю від нього, відгороджуюся подушкою й починаю прикидати, чи варто волати «рятуйте!» відразу, чи ще трохи почекати.
— Я знайшов тебе! — повторює Лорд, смикаючи подушку. — Не відпирайся, я тепер знаю, хто ти.
Вигляд він має такий, як у кінченого психа.
Я кажу, що й не думав ні від чого відпиратися та що, слава богу, теж знаю, хто я.
— А зараз, коли ми з’ясували,
