Волинь - Улас Олексійович Самчук
Сонце хилиться до хреста приходської церкви. Там далі за коренастими черешнями його захід. Володько цілий день чапить коло монастиря. Йому хочеться все бачити очима, чути власними вухами. Він забув за обід. Він забув і за Наталку. Щось неймовірне твориться на його очах. Не хочеться вірити, що це дійсність. Думки розбігаються, збігаються, купчаться. Хочеться охопити весь смисл події, найти їй назву, усвідомити собі її закони. Це ж твориться на землі, що дала йому початок буття. На його землі, землі його батьків, його дідів.
Володько виривається з крикливого натовпу і йде в сад. Тепер скрізь відчинено, скрізь вільно йти. Онде обтрощені семінарські вишні. Он обдерта пасіка. Ферапонт Яковлевич, мабуть, забув за неї. Деякі вулії лежать на землі і бджоли літають навкруги. Видно, поки у залі одні промовці громили буржуазію, другі громили бджоли.
Володько йде вгору до цвинтаря, минає його рівною дорогою. Направо й наліво могили близьких рідних… Он стара каплиця. Тут тихо. Сонце ще світить і б'є променем у стіну каплиці. Рій мушок літає перед носом. Володько на хвильку зупиняється, оглядається навколо. Йому хотілося б, щоби тут не було нікого з живих людей. Він хоче думати і хоче знайти себе. Його душа розшарпана промовцями, поняттями, плакатами. Він ще надто молодий, щоби знайти справжню віру свою, тверду, мов камінь, і непохитну, мов гори. Він мусить чути, бачити і пізнати істину.
Тим часом зійшов на другий схил гори. Перед ним на північний схід у сяйві вечірнього сонця розклалися луги, річка, стависько. Ага. Це царство, в якому колись царював Володько, той, що ходив шукати місця, куди тече річка. Це ж Лебедщина. Це місце, де родились перші думи, де пережив перші пригоди життя, де знайомий кожний горбик, кожна долина, кожна верба.
Володько вже пройшов кусень життєвого шляху. Він знає, куди тече річка. Але його мучать ще інші сумніви. І хто підкаже, де істина? Хто вкаже дорогу? Так, як і колись, так і тепер іде Володько сам ногами по землі батьків і дідів, іде в поля й луги, щоб розгадати загадку, таку очевидну, але таку тяжку для розгадки.
І раптом Володько пригадує собі діда Юхима. Боже мій! То ж він отам за тим лісом мешкає. Може, ще живе. Не було чутки, щоб помер. До нього! Послухати, що скаже він. Може, й є на цій старечій нашій землі люди, що бачать будуче, що промовляють так, як чує душа. Промовляють не мовою отих промовців, а мовою землі, мовою предків, мовою сущих і прийдучих.
Володькові так привабливо яскраво уявився дід Юхим, що захотілось бачити його. Він виразно почув його голос, що в соняшній тиші промовляє: «…не бійся нічого, що треба буде перетерпіти тобі. От диявол буде шпурляти з вашого оточення в темницю, щоби спокусити вас… Будь вірним до смерті, і дам тобі вінок життя».
Чому вірний? Що має цей молодий юнак у душі своїй такого, за що треба змагатися до смерті?
Володько не пішов, а побіг в долину. Не хотів обходити навкруги дорогою чи стежкою. Махнув рукою навпростець і подався. Болото, іржава вода, що чвиркає з-під кожного ступу. Зовсім так, як тоді, того холодного осіннього вечора. Тільки Хведота нема. Сам-один. Річка. Яка вона тепер маленька, мілка. Стрибок — і на другому боці. Ще кусник болота і сухо. Збоку млин. Цей той самий, де Володько вислухував перекази дядьків. Змінився він, побільшав. Уже не видно його коліс. Вони забиті дошками. Десь зникли старі верби. Але трепеток стоїть. Така сама чепурна, одинока над дорожиною деревинка. Срібно-зелене її листя так само, як і колись, дрібно тріпочеться, навіть при зовсім спокійній погоді.
А де ж хутір? Нема. Ні саду, ні огорожі, ні грабового висаду над дорогою. Тільки на тому місці, де стояла хата, темніший і більший кущем овес. Володько зупиняється, стоїть, вслухується в оточення. Дивиться, як сонце сідає за Дерманем. Чи так, як і тоді? Зовсім не так. Не ті відчування. Не так впливає все навкруги. Може, Бога забув. Може, менше безпосереднього, того, що єднало з землею.
Володьку! Не стій! Далі. Йди далі в той клапоть соснини, де колись клав багаття, молився і пік бараболі. Шукай, Володьку, і найдеш, дивись і побачиш. Ти зацькований промовцями. Вуха твої заліплені липкими словами, принесеними з далеких чужин. Очі твої заслонені плакатом крику і ненависті.
Володьку, увага! Замкни свою душу і не впусти бацили розкладу. Впади на тому місці, де горіло перше вогнище твоєї свідомості, цілуй землю ту, в якій корінь твій, і бийся за неї зо всіма Марксами, в яких би одягах не прийшли вони до тебе.
Так говорить Володькові рідна земля. Яке щастя, що він послухав голосу душі й у цей якраз день вирвався сюди. Яке неймовірне щастя. Тут Володькові стало легше. Голос землі втихомирив дещо голоси карикатур, плакатів і промовців. Він згадав Василя, згадав дні минулого літа, і йому стало до болю прикро.
Через ліс і поле пішов до Юхимового хутора. Сутеніє.
На хуторі тиша. Замість одної хати десь взялося дві. Не світиться. Не бреше лютий пес, не гудуть бджоли, не пахне медом.
Увійшов до хати. Там якась незнайома жінка.
— Добрий вечір вам!.. — проговорив Володько.
— Дай Боже здоров'я! — відповіла жінка не то злякано, не то сердито.
— Не бійтесь. Я прийшов навідати діда Юхима. Я звуся Володимир. Мій батько Матвій. Ми жили колись йтам у Лебедщині.
— Ааа! Чула. Вони вийшли. Я зараз… От шкода, гасу не маємо. Нема чим світити. Сідайте. Вони зараз прийдуть.
І жінка вийшла. Володько чекає. Це кухня. У кімнаті, мабуть, хтось спить. Чути тихе сопіння. Коло комина дзижчать мухи. Пахне кислим молоком.
По хвилі в сінях рейвах, рипнули двері й увійшло дві постаті.
