Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Вздрівши свіжу людину, ще й солдата, дядько Оксентій приступив зразу до Королевича з другого боку:

— А чи не чулисьте, товаришу землячок, як там діло стоїть у воєнних сферах? — Дядько Оксентій дуже полюбляв нові слова, які густо пішли в народ від дня революції, і в розмові вживав їх для солідності. — Як у воєнних сферах міркують: наріжуть селянам землі чи не наріжуть? І як ви собі, товаришу землячок, полагаєте: брати зразу чи, може, почекати, доки надійде з позицій мій солдат, синок Дем'ян? Адже, треба полагать, солдатові, ще й при Єгоріях, з ранами за віру, царя і отечество наділятимуть більше проти тих, которі в тилу? Тільки ж — як же його чекати, коли земелька вже парує і протряхати почала?…

На всіх базарах Києва — і на Печерському, і на Сінному, і на Галицькому, і на Бессарабці, і навіть на Житньому, — задовільної відповіді на своє запитання Оксентій сьогодні так і не дістав.

А земля, справді, парувала, вже й протряхала, і поміщики докінчували обсіватись яриною — «на оборону»,

Данило і Харитон з Флегонтом упоралися з усіма справами ген після полудня, але виконали всі завдання успішно.

На «першу чарку» запрошено десяток печерських парубків. З «троїстими музиками» — цимбали, скрипка та бубон — домовлено задурно: бо ж свої хлопці! Добуто й цеберко «оковитої» в пані Капітоліни — тільки під Данилів піджак та Харитонову гармонію.

Попереджено і голову секції народного співу печерської «Просвіти», студентку Марину Драгомирецьку.

Навдивовижу, студентка Марина Драгомирецька прийти на весілля не відмовила і навіть виявила з приводу того гаряче захоплення. За її словами, вона змалку тільки про те й мріяла, щоб побачити справжнє народне весілля — в усій його самобутності та багатстві фольклору й етнографії.

Коли ж до її свідомості дійшло, що весілля це буде не абияке, а — революційне, без попа і церкви, то запальна студентка обізвала Данила з Тосею «аргонавтами», Данилові трусила руку кілька хвилин, а Тосю пообіцяла зацілувати до смерті і заявила, що їхні імена будуть неодмінно записані на мармурових скрижалях історії України.

Марина — дарма що закінчила російську гімназію і виховувалася змалку в родині твердих російських традицій — висловлювалась українською мовою якось особливо смаковито: демонстративно, з викликом, — щоб це почули всі і або почали зразу наслідувати їй, або, навпаки, негайно спровокувалися на непримиренну суперечку щодо Україно–російських взаємовідносин. Ідея відстоювання прерогатив скривдженої і знедоленої української нації опанувала Маринку ще в шостому класі гімназії, в нелегальному українському гімназичному гуртку, — після читання забороненого шевченківського «Кобзаря». А заполонила ця ідея її цілковито з двадцять восьмого лютого тисяча дев'ятсот сімнадцятого року, — тобто — від дня Лютневої революції в Росії.

Щодо дівоцької вроди, то цим Марина похвалитися не могла. Була вона на зріст трохи вища, ніж потрібно було б за комплекцією, і через те — дещо цибата. Ходила — всупереч законам жіноцької грації — широким кроком, інколи, в пориві, навіть підбігаючи на ходу. Притому — теж зовсім по–хлопчачому — розмахувала руками. Волосся стригла коротко, не морочила собі голови зачісуванням, і тому бувала переважно розпатлана — з чубчиком на лобі. Обличчя мала широке, вилицювате, очі — китайського косого розрізу, кирпата. Вбиралася Марина в коротку спідничку до колін — всупереч моді й правилам дівочої пристойності, а кохтинку носила картату, з «шотландки», червоних і зелених клітин. Була вона заповзятою спортсменкою–велосипедисткою, — і це було ще одним приводом уважати дочку поважного доктора Драгомирецького «анфан–терібль» та «філь–орібль», бо їздити дівчатам велосипедом уважалося в ті часи непристойним.

Сказавши, отже, Данилові, Харитонові та Флегонтові, що прийде неодмінно і ні в якому разі не запізниться — а це також було важливо, бо запізнювалася вона скрізь і завжди, Марина салютувала хлопцям рукою, сіла на свій велосипед і негайно зникла в лабіринті печерських завулків. В Марини Драгомирецької було на сьогодні ще чимало невідкладних справ: одержати з центральної «Просвіти», на Прорізній, для «Просвіти» печерської різну літературу українською мовою; на Святославській, в приміщенні Вищих жіночих курсів, виступити на мітингу суфражисток — і розгромити суфражистський рух за його індиферентність до національного питання; на Шулявці — взяти участь в установчих зборах організації жінок–українок і домогтися, щоб жінки–українки, окрім крою та шиття, налагодили в своїй організації також вивчення українознавства; на Лук'янівці — в комендатурі Лук'янівської в'язниці — вимагати від в'язничної адміністрації проводити серед в'язнів культурно–освітню роботу українською мовою…

— Ну й швидка! — з подивом і повагою признав Данило, коли за Мариною закурили небруковані печерські дороги.

— Метка! Мене перебалакає! — із захопленням, навіть заздрісно озвався Харитон. — Нам би таку на «Марію–біс»! В два щота зробили б… що–небудь.

Флегонт не мовив нічого, тільки зашарівся і пішов попереду, щоб товариші цього не помітили.

На призьбі під будиночком Брилів товариші побачили гурт ранніх гостей. Харитон зразу ж ухопився за голову:

— Рятуй, Мати Богородице! Вже наші «політики» зійшлися на повний пленум!

«Політиками» заводська молодь прозвала робітників старшого віку, коли вони сходились гуртом і заводили між собою розмову. Такі розмови поміж «стариками» перекидалися неодмінно на політичні питання, виливались у нескінченні дебати і значно затягувалися надовго, допізна.

Прислухавшись до негарячої ще, одначе вже жвавої гутірки на ґанку, Харитон із сумом констатував, що розмова між «політиками» щойно почалась, бо йшла ще тільки про світову революцію. Вже так, без наперед обумовленого порядку денного, повелося, що, зійшовшися, «політики» починали не про