Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта
VI. Що лісничий прочитав у газеті
Найперше, що він побачив, була наполовину засипана снігом зелень ялинових гілок. Погляд ліниво пересунувся на білий дах хліва, що виднів навпроти. На самісінькому вершечку сиділа ворона, поважно поглядаючи навколо.
Не міг зрозуміти. Це сніг. Але коли ж його стільки випало? Адже вчора він ще тільки ледь-ледь притрушував землю...
А хто це біля столу? Розкудлана, патлата голова, смішно похилі плечі. Чийсь ніби знайомий силует.
Він приплющив повіки, потім на якийсь шум знову розплющив.
Сяючи дружньою усмішкою, над ним схилялося обличчя... Ну, звісно, Кульчика, їхнього шкільного поета. А втім, не тільки шкільного, бо ж потім про нього було чути в усьому Ольштині...
— Ну, нарешті! Лікар кілька днів жде цієї миті, але я вже перестав йому й вірити... Привіт, брате! А я, чекаючи, коли ти будеш ласкавий зауважити мене, скнію над незакінченою поемою. О,— він схопив зі столу густо списані аркуші,— мучуся над чим, а виходить зовсім не те, що хочеться сказати. Не знаєш, яка то важка праця — поезія.
— Кульчик...— нарешті вимовив Едек.
— До твоїх послуг, брате. Ну, ти вже не тільки дивишся притомно, а й балакаєш по-людськи. Це, певно, чари тієї дівчини, що була тут сьогодні вранці. А взагалі вона вже разів п’ять приходила до героя безмежних лісових просторів Піша... Віка — це навіть поетично звучить. І непогана, та що ж, коли мене тепер уже мало хвилюють жіночі приваби.
— Тра-та-та-та-та! Боже, який торохтій! Ти не знаєш, що лікар заборонив його мучити? Добрий день, хлопче, нарешті! А я вже думала, що ти й не очуняєш. Сьогодні приїде лікар, то зрадіє... Може, ти голодний, хочеш пити?— Лісничиха всміхалась, і навіть її різкий голос лунав приємно для вуха хворого.
Водночас вона махала позаду рукою, виганяючи Кульчика з кімнати. Той вийшов з ображеною міною.
Едек морщився, напружено думаючи. Він ще не все розумів.
— Зараз, зараз... Був тягач, і та дівчина на велосипеді, я мусив повернути праворуч, у канаву...
— Авжеж, авжеж! Стрімголов у канаву! А дівчина ціла, тільки литки побила... Я б її...— І на його запитливий погляд швидко пояснила: — Трохи притиснуло тебе, придушило. Навіть ран не було, тільки струс мозку і ще там щось по-вченому, лікар тобі скаже... Досить, що ти лежав непритомний. Мали тебе взяти до лікарні, але ризиковано було перевозити, лишився у нас. І добре, вже три дні, як криза минула, тепер, каже лікар, піде на поправку...
— Я вже три дні лежу?
— Три? Після кризи — три, а взагалі вісім. Авжеж, дорогенький, вісім... Ну, з тебе вже досить, тепер засни, а тоді знову побалакаємо... А того бояна, як Метек каже, я вже сюди не впущу. О, і ці папери йому віддам, бо зараз припхається по них. Боже, понаписувано, понакреслювано, і не збагнеш що й до чого...
Едек лежав спокійно. Йому не хотілося дивитись на сніг за вікном. Вісім днів. Нещасний випадок. Певно, тяжкий, якщо стільки часу він лежав непритомний. А ран не було, цікаво... Струс мозку. Хто б подумав... І все сталося саме тоді, коли він надумав повернутися до Ольштина. Нічого, тепер поїде, але краще про це не думати. Краще не думати...
Що він казав, той Кульчик? Смішний тип, поет, теж фах собі обрав. Завжди був такий, невдаха. Зараз, зараз. Віка, хто це? Віка? A-а, це та язиката мала, якій він латів камеру. Донька старшого лісничого... Щось ніби пам’ятав, як над ним схилялося маленьке личко з коротко підстриженим волоссям. То це вона приїжджала сюди до нього? «Герой»,— казав Кульчик. Дурень він, яке ж це геройство? Що не хотів дурного дівчиська переїхати? Ех... А та Віка наче непогана... І лісничиха добра жінка, хоча й говорить так сердито — це ж не її вина, що в неї такий голос... Ну зовсім, хто ж винен, що має саме таку зовнішність, що саме так розмовляє... Вісім днів, вісім днів...
Думка обривалася, він засинав.
А коли прокинувся, на столі горіла гасова лампа. Якийсь товстий добродій тримав його за руку — перевіряв пульс. І був задоволений.
— А не казав я, що криза вже давно минула, га?— звертався він до лісничихи, яка стояла біля дверей, склавши на грудях руки.— Здоровий організм, справився... Тепер уже все, з кожною годиною йому буде краще, за тиждень — ні, менше!— і сліду не зостанеться. Але без мого дозволу не вставай, хлопче, не вставай. Я сюди щодня заглядатиму, є машина, це не важко... А ви, пані, давайте ті мікстурки, давайте... Ну, зробимо укол. Отак, зовсім же не боліло, правда?
— Правда.
— Ну звісно, я ж казав... А тепер, дорога пані Гелено, вип’ємо того вашого чудового чайку, аякже, вип’ємо. Разом із хворим, він теж вип’є, правда ж? Прошу, прошу, можна, аякже...
Едек почував себе значно краще. Дивувався балаканині веселого, товстенького лікаря.
Увійшли лісничий і Метек.
Метек швидко підбіг до його ліжка.
— Ну, нарешті! А я так хвилювався за тебе.
— Щоб ти знав, Метек, на другий день я збирався їхати в Ольштин,— стиха мовив Едек,— хотів там заявити куди треба...— шепотів він, уже знаючи, що сам не дасть ради з усім тим.
— Не думай зараз про це. Не думай.— Бліде, худорляве обличчя Метека скривила якась гримаса.— Тобі треба поправитись, а тоді будемо міркувати, що та як.
— Я вже все обміркував і надумав...
Підвівши очі, він помітив сухе, уважне обличчя лісничого. Злякався, що той чув слова, які він казав Метекові. Та, мабуть, ні — лісничий стоїть спокійно, жоден м’яз не здригнеться. Не чув...
— Облиш, людино добра, де це видано, такі фокуси на тракторі виробляти? Добре, що хоч видряпався якось, похмура картина була.— Довга рука лісничого лагідно поплескала його по плечу.
Едек подумав, що лісничий зовсім не всміхався. «Мабуть, схвильований, що я так хворів. Добре, що він того діла не знає, бо як би я в очі йому глянув».
— Ну, досить вітань, досить. Тепер дайте, будь ласка, хворому чайку, та й перекусити щось.
— Зараз буде бульйон і курка.
— Авжеж, авжеж, пані Гелено, у вас того добра стільки, що хто його й перелічить, хіба лисиці, як унадяться до курника.
— А пролазить тварюка, уже двох задушила. Хотіла підкопатися до курника. Але то якась приблуда, наша у нас не краде,— мовив пан Гасинець.
