Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта
— Другий раз живий не вийдеш, сучий син! — почув голос і водночас — тупіт ніг, який віддалявся в темряві.
Насилу підводячись із землі, Залєський уже роззявив рота, щоб крикнути, але передумав. Нічого це не дасть, скоріше його самого заберуть у міліцію, почнуть допитуватись, розбиратися. Ні, цей номер не проходить...
Плюнув, відчуваючи на губах кров. Провів рукою по обличчю. Ран не було. Подумав, що браконьєр таки добре лупонув його. «І очі має — впізнав мене! Уранці, женучись за ним, я був без пальта, а за ту мить, коли він на вулиці побачив мене в пальті, важко було запам’ятати риси і постать...»
Знову плюнув, тепер уже від люті і розчарування, які піднімалися в ньому. Дістав у морду, і, зрештою, чорт його знає, від кого. Підняв сумку, помацав навколо землю, чи не розсипалося що.
Назад, до лісництва, їхав куди повільніше, ніж уранці, і все переживав гіркоту поразки. На лісовій дорозі місцями доводилося вести велосипед, бо ліхтарик майже не світив.
У Гасинців ще не спали. Метек з батьком сиділи в кабінеті біля якоїсь карти. Привіталися з ним спокійно і сердечно. Едекові стало жаль покидати цей затишок, світло гасової лампи, тишу лісу і води, сарну, яка, наполегливо штовхаючи, вимагала їжі. А він, їдучи сюди, надумав повертати до Ольштина. Досі ще нічого не з’ясувалось, і це мучило його.
Знехотя розповів про свою пригоду. Йому було соромно, що так попався.
— Облиш, людино добра! Все одно це мало що дало б. Які докази, що він браконьєр? Од нас вимагають, щоб упіймали на гарячому. Викрутився б, підставив би свідків, та й усе... Треба його в лісі піймати, і я таки піймаю, от побачите.
Лісничиха покликала Едека їсти. Метек того вечора не сидів над книжками — боліла голова. Лісничий запитав мимохідь, що там у Піші.
Хлопець розповів про невдачу з пошуками роботи. Помітив, як Метек змовницьки моргнув батькові. І йому, не знати чому, стало прикро.
— Я ж казав, облиш, людино добра, з тією роботою... Усе в свій час буде. А так знову ходитимеш кілька днів з кривою пикою...— Замислився на мить.— Ти, хлопче, казав, що був шоферам? Права маєш? Ну, гаразд, а з трактором-тягачем упорався б?
— Три місяці їздив на тракторі...
— Добре, що Метек сказав мені про це. Так от, якщо маєш охоту, то завтра можеш починати. У нас одного шофера призвали в армію. Була відстрочка, але вже скінчилась. А робота спішна, не можна й дня пропустити. То згоден?
Едек не знав, як і дякувати. Хотів неодмінно щось робити, хоча б для того, щоб згаяти час, щоб менше думати про недавнє минуле...
V. Аварія
На лісові дороги виходили сарни. Сумними вологими очима поглядали на дерева, не лякалися так, як у жаркі літні дні. Птахи, які тут зимували — їх було небагато,— сідали на гілках горобини, вовтузилися на верхівках ялин, де висіли вже великі, брунатно-жовтуваті шишки. Білок у цьому році було більше. Раді, що все ще стоїть осінь, гладкі, вони обмітали гілки своїми шубками, пустували, збуджені жадобою життя.
Біля лісової дороги довгими штабелями лежали сухі дрова. Весною тут пройшла сильна буря. Старий ліс, якого раніше не брала ніяка гроза, на цей раз не витримав. Сотні дерев полягли покотом.
Дорога круто повертала, бігла вниз, а потім з гущавини виходила на поруб, де цілий день вищали пилки і стукотіли сокири.
Водій, який досить безтурботно гнав свого трактора з розхитаним причепом, тепер загальмував, обережно проїжджаючи небезпечний поворот. Тут було мокро, і хоч на дорогу весь час підкидали фашину, колеса грузли, буксували, і з-під них летіло чорне, мокре груддя.
Недалеко від порубу можна було звернути, якби тільки набити руку. Водій ще дужче загальмував, і трактор, сердито фиркаючи на повільних обертах, підскакував тепер на вибоїнах. Пахло свіжим, щойно розпиляним деревом.
Едек невдоволено глянув на стрілки годинника. Одинадцята. Тільки двічі з’їздив. І обернеться сьогодні не більше як два рази. А все через те, що вранці трактор зійшов з дороги, з’їхав по слизькій від інею траві. Жаль.
Не побачивши робітників, він оглянувся навколо. І помітив їх біля входу в курінь, де влітку зберігалися бочки з густою, липкою живицею. Спокійно їли собі, відламуючи пальцями шматки хліба і запиваючи молоком із пляшок.
Сутулуватий бородатий чоловік, попихкуючи люлькою з коротким чубуком, поволі рушив до нього.
— На цей раз обійшлося?
— Підсипав добре землею і листям. Але туди треба хмизу, бо земля провалюється, липне до коліс... Ви снідаєте?
— Допіру сіли. Може, й ти перекусиш?
Едек кивнув. Дістав з кабіни згорток з хлібом, пляшку молока і сів на колоді. Старий, закректавши, вмостився поруч. Дим з люльки тихо здіймався в повітря, плив угору і тільки там розходився. Розчісуючи пальцями чепурну бороду, робітник стежив, як він зникає.
Едек зацікавлено поглядав на нього. Мацура, старий лісоруб, який був тут бригадиром, збивав Залєського з пантелику в його поглядах на мазурів. Раніше Едек вважав, що жителі Мазовії — німці, дивувався, коли десь почув чи прочитав, ніби вони поляки, і зрештою це його перестало цікавити. А тепер зіткнувся з ними ближче. У лісі працювало близько тридцяти мазурів, здебільшого з сусідніх сіл. Переважно старі або дуже молоді. Тільки двоє чи троє — середнього віку, бо здорових чоловіків, казав Мацура, забрали гітлерівці. Мало хто повернувся...
До Мацури хлопець відчув особливу симпатію. Сталося це після одного звичайного випадку. Якось під час перепочинку, розмовляючи з своїми, старий мазур згадав щось про концентраційний табір, де пробув цілу війну. Едека зацікавило це, він почав розпитувати. І здивувався, коли бородань розказав, як його арештували саме тому, що він вважав себе за поляка. Усі в селі нібито вважали, що вони поляки, та не кожен мав сміливість відкрито казати про це. А Мацура навіть передплачував польську газету. І гітлерівці, тільки-но розгромили Польщу, взялися до них. Мацуру в числі перших відіслали в концтабір Маутхаузен...
— Маутхаузен?— Едек аж схопив старого за рукав.— Там загинув мій батько, прислали наволочі повідомлення, що вмер од запалення легенів.
—
