Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта
Залєський саме їхав од шосе — це була вже третя його ходка. Гнав швидше, ніж завжди, напруженням хотів придушити сумні думки. Вночі він усе-таки постановив, що після розмови з Метеком поїде в Ольштин, дізнається, що там і як, а потім уже піде в міліцію. Хай йому чорт, краще вже гнити в тюрмі, аніж отак терзатися...
З бічної стежки, як завжди, усміхаючись, вийшов Міхал.
— Метекові вже краще... Жару немає. Привіз йому вчорашню пошту. Там був лист од Кульчика, приїде, казав Метек, сюди...— квапливо розповідав новини. Листоноші, який обслуговував цей район, було вигідно: Міхал виручав його — забирав газети й листи для лісництва і доставляв їх сам.
— Кульчик? Хто це такий? — спитав, не замислюючись, Едек.
— Так це ж нібито ваш шкільний товариш — Метеків і твій... Той, що пише вірші.
— A-а, знаю! — раптом засміявся Едек.— Звідки ж він тут?
— Був уже кілька разів у Сумах... Часом появиться несподівано, сидить місяць,— а востаннє майже півроку був,— потім зникає... Страшенно смішний цей Кульчик. Лісничий казав, що він появляється тоді, коли йому не пощастить у коханні. Такий влюбливий, хі-хі-хі... — теревенив Міхал, тримаючись за плечі водія.
На повороті їх сильно занесло. Едек насилу вирівняв машину. Міхал судорожно схопився за нього, мало не злетів під причеп.
— Після відлиги мороз ударив, слизько,— оглядався він на нещасливе місце.— Добре бере, відчуваю по носі.— Міхал грубою вовняною рукавицею тер свого довгого носа.— Ну, приїхали,— перевів він дух.
Едек почав навантажувати важкі колоди — так кидав їх на платформу, що аж гуло.
— Не спіши,— підійшов Мацура, намагаючись стримати хлопця,— перекур.
— Я хочу зробити сьогодні додаткову ходку,— зітхнув Едек, витираючи піт з лоба. — Краще поможіть.
Старий зацікавлено подивився на нього і, нічого не кажучи, схопив плашку. Міхал стояв на платформі, вправно складав метрові кругляки. Потім скочив на землю, пробіг по вирубці, зробив якісь там позначки, показав бригадирам, записав щось на клапті паперу. Повернувся, коли Едек уже рушав з місця.
— Зажди, я теж їду...
На цей раз поворот минули благополучно, але трохи далі мало не зіткнулися з другим тягачем, який ішов назустріч.
— Чорт, що за нещасливий день,— лаявся Едек.
А Міхал тільки добродушно всміхався.
— Знаєш,— озвався він,— тепер зима вже добре візьме. От коли б так перед празником озеро замерзло, ти б узнав, яке то задоволення ловити в ополонці окунів.
Едек слухав, слухав, а тоді похмуро буркнув:
— Мені все це до лампочки. Завтра повертаюсь до Ольштина.
Міхал аж занімів од несподіванки.
— До Ольштина?— видушив нарешті.
— Еге ж, до Ольштина! Що в цьому дивного? Не вікувати ж мені тут!
— Та ні, але я думав, що, може, до літа... І лісничий казав, що ти, певно, довго тут будеш...
Едек здивувався, аж голову повернув назад, до Міхала.
— Лісничий? Що я довго буду?
— Ага! Що в Ольштині ти нібито хуліганив, але хлопець ти гарний, побудеш у нас, вийдеш у люди...— Міхал помітив, що плете щось зайве, і швидко додав:— Не мені казав, чого б він зі мною ділився, я тільки чув, як вони з лісничихою розмовляли...
Залєський нічого не відповів. Лютий був. «Чорт надав,— думав він,— почнуть іще язиками ляпати. Яке їм діло — хуліганив чи ні. Грошей мав, як сміття, тут я за рік не зароблю стільки, як там випадало за місяць, коли йшли гарні фільми... Хуліганив, хуліганив, хай вам чорт! Теж іще проповідник знайшовся, мораль буде читати, в люди виводитиме...»
І тим дужче подумки лаявся, чим більше відчував десь у глибині душі, що лісничий казав правду. Ба у нього десь там проростало навіть почуття вдячності до цього все-таки чужого чоловіка, вдячності за те, що побачив у нього не тільки погане, що хотів помогти йому. Але все це ще дужче розпалювало і сердило його адже він уже все вирішив уночі.
Під’їжджали до шосе. Розвернувшись півколом, трактор зупинився біля довгого і високого, схожого на піраміду стосу дерева. Нові плашки, застукотівши, посипались на землю. Міхал, переживаючи, що так розбазікався, тепер мовчав, завзято помагав розвантажувати. Коли закінчили, він вирішив зійти Едекові з очей. «Нехай пересердиться, а то у нього така міна, ніби він от-от лупоне мене по макітрі»,— думав Міхал.
— Привіт! Я ще вернусь на вирубку,— гукнув він здалеку.
— Хай тобі чорт! Можеш не вертатись,— буркнув Залєський під ніс.
Його трактор уже видерся на насип шосе. Тепер Едекові треба було під’їхати кількасот метрів до містка, по якому він міг звернути на шосе.
Дорога заледеніла. Едек одразу відчув це по тому, як позаду ковзалися колеса порожнього причепа. В сирій низині обабіч дороги ріс листяний ліс, відділений од шосе досить глибокою і широкою канавою.
Назустріч по шосе їхала велосипедом якась жінка. «Чорт,— вилаявся Едек,— завжди тут ні душі, а саме в таку слизоту це бабисько пхається по лівій стороні». Загудів охриплим, давно не вживаним сигналом. У той же час спробував загальмувати, але відчув, що причеп ковзає по льоду, напирає на трактор, і додав газу, щоб вирівняти хід.
А жінка, здавалося, нічого не бачила й не чула — мчала прямо на нього. Едек засигналив знову, потім, щоб дати їй дорогу, спробував виїхати на середину шосе, проте машина ковзнула по льоду... Велосипед був уже біля самого трактора, Едек побачив злякане обличчя дівчини, вона крикнула, хотіла звернути, надто різко крутнула кермо і а усього розгону разом з велосипедом упала на землю.
Едек уже не міг зупинитися — ожеледь не давала; ковзнувши з середини шосе, тягач так і сунувся, небезпечно перекосившись.
Усе вирішували секунди. Едек уже чув пронизливий, смертельний крик дівчини, яку трощив важкий тягач, хотів заплющити очі, аби не бачити, і тоді раптом, круто повернувши кермо, рвонув праворуч — може, просунеться самісіньким краєм шосе, деревця тут молоді, не затримають, трактор тільки поламав їх...
Відчув, як натискує ззаду причеп, і під його тиском колеса тягача з розгону ковзають уже по краю канави. В останню мить він вимкнув мотор, схопився, намагаючись скочити вбік, але не встиг... Небо якось чудернацько перевернулось, Едек побачив під собою обледенілу траву, потім усе звалилося на нього, стукнуло, і кругом стало ясно, червоно. Тіло пронизав біль. І більше він уже нічого не
