Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта
Що міг відповісти йому Едек? Хлопець іще під стіл пішки ходив, коли батька забрали гестапівці. Він знав батька головним чином з материних розповідей і з кількох фотознімків, які збереглися в родинному альбомі. Був учителем, не минуло й півроку, як почалася війна,— його схопили і після короткого слідства відіслали до того концтабору... Високий був, білявий, волосся зачісував угору; кажуть, Едек схожий на нього.
Мацурі треба було розкусити неабиякий горішок. Виходить, Едекового батька мали привезти в Маутхаузен одним із перших транспортів. Так само, як і його, Мацуру. Тоді в таборі було ще не стільки людей, як пізніше. Усі, вважай, знали одне одного. Хто ж із них був Залєський? Волосся нічого не допоможе, всі вони були стрижені, йому, Мацурі, навіть бороду обстригли, хоч він і протестував. Той протест коштував йому трьох зубів — старий показував дірки від вибитих різців. Потім довго-довго придивлявся до Едека, мовби так хотів згадати образ його батька. Сумно похитував головою, підсипаючи тютюну в люльку.
Маутхаузен і зблизив їх. Старий весь час намагався триматись біля Едека, та й хлопцеві кортіло послухати Мацуру, побалакати з ним. Тільки те, що лісоруб безперервно придивлявся до нього, сердило Залєського. Він знав, що старий перебирає в своїй пам’яті вже далекі образи, наполегливо шукає, знав, але волів не згадувати. Того, що було, вже не повернеш.
Дружні стосунки між Мацурою й Едеком помітили інші робітники. Старого скрізь поважали, його думка про людину мала неабияку вагу. Тож нічого дивного, що на вирубці мазури стрічали Едека щораз привітнішими усмішками. Хоч це й не перешкоджало їм пускати шпильки, що Мацура наполегливо шукає зятя, от, мовляв, чого він так зацікавився молодим трактористом.
З дочкою Мацури сталася якось історія, що добряче насмішила лісову братію. Одного разу старий лісоруб дорікнув Едекові, що він ніколи в неділю не загляне до їхнього села, це ж недалечко. А варто було б, адже такому молодому парубкові, певно, все-таки сумно без дівчат. У їхньому селі дівчат багато, і все одна в одну — здорові, гарні.
— Це у вас там є дві молоді вчительки?— згадав Едек зустріч у Піші.
— І вони, й багато інших. Такі дівки, аж старий молодіє...
— Бачив я кількох у лісі, коло шосе, як насіння збирали. Одна й справді була гарна.
— Ну от, заскочив би, може, поцілувала б котра.
— Якби та чорна, то варто було б.— Юнак засміявся. Гарна, коса виглядає з-під червоної пустки, а як засміється — зуби так і блищать...
— От бачиш, а якби...
І раптом старий замовк, почав завзято смоктати погаслу люльку, зате всі інші лісоруби вибухли сміхом, аж луна лісом покотилась, а білочка на дереві поблизу випустила з переляку смачну ялинову шишку.
— Ха-ха-ха! Ну, Мацура, ми розкажемо, узнає Каська, як ти сватав тракториста, закликав на поцілунки... Ха-ха-ха! До власної дочки!
— А бодай вас!
Мазур схопив сокиру і подався до найближчого дерева, позначеного на зруб. Рубав, аж тріски летіли на всі боки і луна глухим гуком котилася по лісі.
А лісоруби довго ще не могли заспокоїтись.
Едекові було добре в цьому дружному гурті. Люди спокійні, роботящі, може, здавалося йому, надто поважні, дуже мало сміялися, але хто ж у тому винен. Хтось із них завжди супроводив його, сидячи високо на причепі, а потім допомагав розвантажувати дерево біля шосейної дороги. Звідти вже в будь-яку пору — зима не зима — його легко буде забрати. А зараз треба користатися з гарної погоди і вивозити тракторами, скільки можна, з лісу.
Тепер для Едека дні минали швидше, а ночі були спокійніші. Стомлений, він тільки падав у ліжко і одразу ж засинав кріпким сном. Ніколи було обмірковувати, боятися, згадувати. Не те, щоб він забув історію з Красавчиком, о ні — часто, бувало, стискував губи так, що вони аж біліли одною вузенькою лінією, а на лобі виступав холодний піт. Це тоді, коли в голову раптом стукала думка, що він, може, вбивця, що рано чи пізно його схоплять, перед ним немає майбутнього. Дедалі частіше думав, чи не краще було б піти і в усьому признатися самому, ліпше це, аніж оті внутрішні муки, постійний страх і пригніченість. Він знову завзято працював, гарував з тим деревом як несамовитий, аби в напруженні про все забути.
Часто з ним їздив Міхал, молодий лісник. Він тимчасово заступав сусіднього лісника, а тепер уже повернувся й пособляв панові Гасинцю, у якого було велике і дуже важке Лісництво, хоча воно завжди посідало перше місце в усьому районі.
Міхал був худорлявий, десь на голову нижчий од Залєського, трохи сутулий. Едека дивувало, що той завжди був у гарному настрої. Приємне, привітне обличчя Міхала сяяло усмішкою, вона іскрилась і в його великих карих очах.
Лісник мав одну пристрасть: хотів неодмінно навчитися водити трактор. Може, тому й крутився, коли тільки міг, біля Едека, хоч і не зразу наважився висловити своє прохання. Всупереч усім правилам, він стояв позад водія і, спираючись руками на його плечі, пильно стежив за кожним рухом, щомиті питаючи то одне, то друге.
Кілька разів на шосе Едек дозволив йому сісти до керма. Кепсько виходило, ще трохи — і влетіли б у канаву. Тоді Едек вирішив одкласти навчання, пообіцяв зайнятися цим пізніше, коли вже вивезуть дерево з далеких і труднодоступних ділянок лісу. А сам за ту обіцянку розпитував у лісника, як ловити рибу. В цьому ділі Міхал багато що вмів. З дитинства біля води, він знав усі способи і охоче ділився спогадами про свої рибальські пригоди. Едек, пам’ятаючи, як у нього зірвалася щука, мріяв знову вирушити на риболовлю. Домовилися з Міхалом на найближчу неділю. Мали намір узяти й Метека...
Але, як це часто буває в житті з усякими планами, до неділі все пішло шкереберть.
Передусім заварилося оте діло з Метеком, не так, власне, з ним, як з його батьком.
То був перший день грудня. Вже два тижні держався морозець — удень слабенький, уночі дужчий. Землю ледь-ледь притрусило тоненьким шаром снігу, це ще не перешкоджало їздити трактором по лісових дорогах, але передвіщало, що от-от почнеться справжня зима. Едек вставав тепер ще вдосвіта, розігрівав мотор і, тільки-но починало сіріти, вирушав у дорогу. З лісу виїжджав пізно, вже засвітивши фари.
