Останнє літо - Костянтин Михайлович Симонов

Поставивши свої хрестики, вирвавши й залишивши в себе аркуш, Бойко випроставсь і подивився на Синцова:

— Тепер про вас. Командуючий мав на думці послати вас на стройову роботу. Три дні тому сказав мені про це.

Вважаю за свій обов’язок виконати його волю, якщо самі не змінили наміру.

— Ні, не змінив, — мовив Синцов, відчуваючи повагу до Бойка і за те, що, як і колись, назвав Серпіліна командуючим, і за те, як сказав про його волю і про свій обов’язок.

— Як тільки буде вільне місце, пошлемо заступником командира стрілецького полку або начальником штабу, — сказав Бойко. — А до цього будете при оперативному відділі.

Зачиняючи за собою двері, Синцов ще встиг почути, як Бойко наказував з’єднати себе по телефону з оперативним відділом. «Мабуть, про мене скаже», — подумав Синцов.

Та, як виявилось, Бойко сказав про нього ще раніше.

Через п’ять хвилин заступник начальника оперативного відділу Прокудін зустрів Синцова запитанням:

— Був у нового командуючого?.

— Був. Послав сюди.

— Він ще зранку, до від’їзду у війська, нашому Перевозчикову, коли той попросив, пообіцяв тебе повернути. Правда, сказав, що тимчасово… — Прокудін запитливо подивився на Синцова.

Та Синцов не став пояснювати, чому тимчасово. Такі речі наперед не пояснюють. Тимчасово чи не тимчасово, а поки що працювати тут.

Він підійшов до карти, на яку Прокудін щойно наніс останню обстановку.

Просування майже по всьому фронту армії було значне, не менше від учорашнього. Але з-за розмежувальної лінії з сусідом через тили Кирпичникова йшла синя стрілка — пунктиром.

— А це що? — спитав Синцов.

— Залишки того угруповання, що вночі галасу наробило. За ніч і ранок сусід з допомогою фронтових резервів у себе в тилах бив його, але не добив. І штовхнув на нас. Було понад три тисячі, тепер вважаємо — півтори-дві… Пообідаєш?

— Поки що не хочеться.

— А я, після вчорашнього, вночі, щоб заснути, склянку горілки хильнув… — сказав Прокудін. — То не обідатимеш?

— А чого ти турбуєшся? — спитав Синцов.

Спільні поїздки з Прокудіним давно здружили їх.

— Та тут наказано послати Саватєєва подивитись на обстановку, — кивнув Прокудін на синю стрілку, — а він десь у дорозі, ще не повернувся. Тому й питаю — думав, цідобідаєш і поїдеш. Якщо, звичайно, до тями прийшов… Загалом не збиралися тебе сьогодні чіпати, думали завтра зранку до роботи залучити…

— Чому завтра? Коли треба, поїду зараз, — сказав Синцов, подумавши про себе, що тут, в оперативному, довго не затримається. Поки бої — вакансії майже щодня, а Бойко слів на вітер не кидає. Після всього, що звалилося на голову, хоч би одне це бажання — піти в стрій — Має все ж здійснитися…

І п’ятого липня, коли до передової докотилася звістка про загибель командарма, і ще кілька діб по тому полк Ільїна воював у лісах, на схід від Мінська. Столиця Білорусії була вже визволена, а тут, у лісах, усе ще домолочували рештки німецьких армій, що так і не прорвалися на захід.

В оперативних зведеннях писали про успішні бої і щоранку повідомляли прізвища взятих у полон німецьких генералів. Та хоч як добре виходило загалом, а полк є полк, — працювали вдень і вночі, і щодня втрачали людей, і не тільки наступали, а й контратаки відбивали.

І одного разу на смерть стояли, але не дали німцям прорватись на ділянці полку. Кілька протитанкових гармат було розтрощено просто на позиціях, і заступник командира полку Василь Олексійович Чугунов загинув під танком на командному пункті батальйону. Все висіло на волосинці і в нас, і в німців. Та наша волосинка виявилась міцнішою.

Полонених за ці дні лісових боїв здали в тил під розписку більше, ніж особового складу в полку. А особового складу залишилось негусто, зокрема в ротах. Перші дні наступу йшли в другому ешелоні за чужою спиною, по готовому, а останні п’ятнадцять діб весь час самі — грудьми.

Настрій у Ільїна був добрий, але втома велика, і є від чого. Якби посадити його за стіл і змусити, поки не забув, записати підряд усе, що робив, не вистачило б найтовщого загального зошита.

Роботящий Ільїн міг працювати без упину і вважав це за звичайну річ: непрацьовитій людині на посаді командира полку робити нічого! Але й таку випробувану на війні, безвідмовну машину, як він, інколи, здавалось, от-от заїсть. Одного разу під час розмови по телефону з комбатом у нього випала з рук трубка. Чи то заснув серед розмови, чи то впав у забуття. Через дві години відлежався, підвівся й так і не міг пригадати, як усе вийшло.

Німці — противник такий, що його, коли й конає вже, шапками не закидаєш!

Наступаючи, по суті, не ночували, щоночі — вперед і вперед. Почнеш пригадувати — не пригадаєш, коли спали. Спали, звичайно. Якось на світанку просто в житі заснули; а іншим разом — серед дня, як то кажуть, у паузі. Жарко було, і місце відкрите, житнє поле — в Білорусії взагалі багато жита. Ільїн ліг у старий окоп, що залишився ще з сорок першого року. Ординарець притяг почорнілої соломи з торішньої скирти, і на дно підклав, і зверху впоперек окопу прикрив; щоб не палило. І, як на гріх, тільки Ільїн замаскувався й заснув, наказавши через годину збудити, з’явився майор із штабу корпусу вточнювати розташування полку. Замість години — п’ять хвилин сну, і вигляд не скажеш, що розумний, коли з-під тієї соломи виліз.

А взагалі що таке пауза в полку під час наступу?

Один бій скінчився, а наступний от-от розпочнеться. З цієї паузи на сон багато не