Щиголь - Донна Тартт
«Пірсинг тіла». «Акупунктурний масаж стоп». «Купуємо золото, купуємо срібло». Багато блідих дітлахів, а далі, сама-одна, виснажена дівчинка з дредами, з брудним цуциком і картонною табличкою, такою затертою, що я не міг її прочитати. Я винувато поліз до кишені, щоб дістати гроші, — Кітсі дала мені такий тугий затискач для банкнот, що я мав неабияку мороку, щоб дістати звідти купюру, і раптом я побачив, як усі дивляться на мене.
— Ой! — вигукнув я, відступивши назад, коли пес загарчав і вгородив мені в штанину свої гострі, як голки, зуби.
Усі сміялися — діти, вуличний продавець, кухарка з сіточкою на голові, яка сиділа на сходах і розмовляла по мобільному. Видерши свою штанину з собачих зубів — новий вибух сміху, — я відвернувся і, щоб урятуватися від переляку, пірнув у найближчий бар, накритий чорним дахом із червоними плямами, й запитав у бармена:
— Катріна тут працює?
Він перестав витирати склянку.
— Катріна?
— Я друг Джерома.
— Катріна? Тобто Катя, так?
Хлопці, що стояли біля стійки, — вочевидь, зі Східної Європи, — усі як один замовкли.
— Можливо… Гм…
— Як її прізвище…
— Ум…
Хлопець у шкіряній куртці нахилив голову, обернувся до мене і втупився в мене поглядом Бели Луґоші[157].
Бармен пильно дивився на мене.
— Чого ти хочеш від тієї дівчини, про яку питаєш?
— Ну, знаєте…
— Якого кольору в неї волосся?
— Гм… русяве? Чи може….
На його обличчі було явно написано, що мене зараз викинуть із бару або навіть гірше; я помітив на поличці за баром укорочену бейсбольну битку.
— Мабуть, я помилився, забудьте…
Я вийшов із бару й відійшов уже далеко, коли раптом почув позаду себе крик:
— Поттере!
Я завмер, коли почув цей крик удруге. Потім, не вірячи собі, обернувся. І поки я стояв, ошелешений, у потоці людей, який плинув обабіч нас, він засміявся, підбіг до мене та обхопив мене руками.
— Борис?
Загострені чорні брови, веселі чорні очі. Він став вищий, обличчя схудло, він був у довгому чорному пальті, зберіг давній шрам над оком і здобув двійко нових.
— Он ти став який!
— А ти став який! — Він тримав мене на відстані простягнутої руки. — Подивись-но тільки на тебе! Скільки часу минуло!
— Я… — Я був надто приголомшений, щоб говорити. — Ти що тут робиш?
— А я, у свою чергу запитаю тебе, а що робиш тут ти? — Він трохи відступив, щоб подивитися на мене з відстані, так ніби вулиця належала йому. — Завдяки чому я маю цей сюрприз?
— Що?
— Я нещодавно заходив до твоєї крамниці. — Він відкинув із лоба волосся. — Щоб побачитися з тобою!
— То це був ти?
— А хто ще? Як ти довідався, де шукати мене?
— Я… — Я заперечливо похитав головою.
— Ти мене не шукав? — Він здивовано відсахнувся. — Ні? Наші кораблі зустрілися випадково? Дивовижно! А чого ти такий блідий?
— Що ти сказав?
— У тебе жахливий вигляд.
— Пішов на хер.
— Ох, Поттере, Поттере! — сказав він, обхопивши мене рукою за шию. — А звідки ці темні кола під очима? — запитав він, торкнувшись пальцем одного мого ока. — Хоч костюмчик у тебе пристойний. — Але що це? — сказав він, відпустивши мене й доторкнувшись до моєї скроні великим і вказівним пальцями. — Невже ти досі носиш ті самі окуляри? Ти ніколи їх не міняв?
— Я…
Я зміг лише похитати головою.
— То ти, — він простяг перед собою обидві руки, — не звинувачуєш мене за те, що я такий радий побачитися з тобою?
Я засміявся. Я не знав, із чого почати.
— Чому ти не залишив мені номер телефону? — запитав я.
— То ти на мене не гніваєшся? Не зненавидів мене навіки? — Хоч він не всміхався, але з подивом кусав нижню губу. — Ти не хочеш, — він кивнув головою в бік вулиці, — відлупцювати мене абощо?
— Привіт, — сказала тонка жінка зі сталевими очима, туго затягнута в чорні джинси, яка зненацька ковзнула до Бориса так несподівано й у такий спосіб, що я подумав, вона йому подруга або дружина. — Знаменитий Поттер, — промовила вона, подавши мені довгу білу руку з утицяними сріблом пальцями. — Приємно зустрітися. Я все чула про тебе. — Вона була трохи вища, ніж він, із довгим м’яким волоссям і довгим елегантним, затягнутим у чорну матерію тілом, схожа на пітона. — Я Міріам.
— Міріам? Привіт. А я Тео.
— Я знаю. — Її рука, яку вона вклала в мою, була холодна. Я помітив синє татуювання-пентаграму на внутрішньому боці її зап’ястка. — Але він завжди називав тебе Поттером.
— Називав Поттером? І що він про мене говорив?
Ніхто не називав мене Поттером багато років, але її лагідний голос нагадав мені про забуте слово з тих старих книжок, мову змій і чорних чаклунок: парселмову.
Борис, що обіймав мене за плечі, відпустив мене, коли вона підійшла, наче вони обмінялися якимсь кодом. Вони також обмінялися поглядом, сенс якого я зрозумів умить, згадавши про наші давні дні крадіжок у крамницях, коли ми були спроможні сказати одне одному: драпаймо, або ось він іде, не промовивши й слова, — і Борис, чимось схвильований, запустив руки у волосся й пильно подивився на мене.
— Ти будеш тут? — запитав він, відступаючи геть.
— Де це тут?
— Десь поблизу.
— У разі потреби…
— Я хочу… — він зробив паузу, нахмуривши брови, й подивився через моє плече на вулицю, — я хочу поговорити з тобою. Але зараз, — він здавався стривоженим, — час не зовсім підхожий. Може, через годину?
Міріам подивилася на мене й щось сказала українською мовою. Вони обмінялися кількома репліками. Потім Міріам узяла мене під руку в на диво інтимній манері й повела вниз по вулиці.
— Он там, — сказала вона, показавши рукою. — Пройдеш у тому напрямку чотири або п’ять кварталів. Там побачиш бар, у кінці Другої вулиці. Старе місце, що тримають пшеки. Він тебе зустріне.
V
Минуло майже три години, а я все ще сидів сам-один на диванчику з червоного вінілу в польському барі, що виблискував різдвяними вогниками, де в музичному автоматі лунала набридлива суміш панк-року та різдвяної польки. Мені вже набридло чекати, і я думав, прийде він чи не прийде і чи не настав мені час піти додому. Я навіть не мав відомостей про місце його
