Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
Керн спантеличено дивився на квитки.
— Але ж… — почав був він.
— Ніяких мені «але»! — уже сердито перебив його Мариль. — Не добивайте хоч ви мене, Керне! І так усе це далося нам нелегко! Фатальний збіг обставин! Це сталося три дні тому. Біженський комітет домігся згоди мексиканського уряду прийняти сто п’ятдесят емі — грантів. Але з умовою, що вони доїдуть на свій кошт. Таке чудо випадає дуже рідко. От Класман і взявся за це діло. Ми одразу ж записали вас обох, поки там не набралося більше, ніж треба. А гроші на дорогу були, бо саме тепер усе і з’ясувалося. Ну, от і… —
Він урвав на півслові. — Івонно, принесіть мені кіршу, — гукнув до гладкої офіціантки-ельзаски.
Івонна кивнула й, погойдуючи стегнами, попрямувала до кухні.
— Принесіть дві чарки! — гукнув Мариль їй навздогін.
— Я б і так принесла дві, пане Мариль, — обернувшись, мовила Івонна.
— От і добре. Принаймні хоч одна кмітлива душа. — І, повернувшись до Керна, спитав: — Ну що, тепер до вас дійшло? Трохи все це несподівано, я згоден. Покажете свої квитки та візи у префектурі, і вам дадуть дозвіл на проживання у Франції до дня від’їзду. Хоч ви й нелегально в’їхали сюди. Біженський комітет і цього домігся. Можете завтра одразу ж і сходити туди. Це для вас єдина можливість вибратися з цього болота.
— Та правда. За перший раз — місяць ув’язнення, за другий — шість місяців.
— Еге ж, шість місяців. А колись же таки злапають і вдруге — це неодмінно!
Мариль підвів голову. Перед ним стояла Івонна, ставлячи на стіл тацю з двома чарками: одна звичайна, а друга — склянка, з якої п’ють чай, по вінця наповнена кіршем.
— Оця для вас, — показала Івонна великим пальцем на склянку, розпливаючись в усмішці. — За ту саму ціну!
— Спасибі! Ну й розумна ж ви дитина! Тільки шкода, що, як вийдете заміж, неминуче станете відьмою. Або ж чесною мученицею. Ну, будьмо.
Мариль одним духом вихилив половину склянки.
— Будьмо, Керне! — повторив він. — Чого ж ви не п’єте?
Він поставив склянку на стіл і вперше глянув Керну в обличчя.
— Цього ще бракувало, — сказав Мариль, — зараз ви ще заревете! Ви що ж, юначе, уже зовсім і пристойність забули?
— Я не реву… — відповів Керн. — А коли й зареву, то наплювати мені на пристойність! І що за прокляте життя: я весь час думав — ось повернуся, а Штайнер уже тут, але замість того ви мені тичете гроші й квитки на пароплав, я врятований, і тільки тому, що він загинув… та це ж диявольська несправедливість, — невже ви не розумієте?!
— Ні! Не розумію! Ви верзете сентиментальні дурниці! Тут нема чого й розуміти. Такий бо одвічний закон життя! А тепер випийте до дна! Так, як… ну, як він умів пити. А, до біса все — ви що ж гадаєте, мені легше?
— Та правда… — Керн випив свою чарку. — Ну, тепер і я в нормі, — сказав він. — У вас, Марилю, є сигарети?
— Звичайно. Ось, беріть…
Керн глибоко затягся тютюновим димом. І раптом у сутінках катакомб перед ним постало обличчя Штайнера: трохи глузлива посмішка, погляд з-під лоба — як тоді, у віденській тюрмі, перед мерехтливим вогником свічки… Здавалося, минула вічність, а Кернові вчувся його спокійний грудний голос: «Ну, хлопчику?»
«Ех, Штайнер, — подумав він. — От людина…»
— А Рут знає про це? — спитав уголос.
— Знає'.
— Де вона зараз?
— Не знаю. Певно, в біженському комітеті. Вона ж не знала, що ви приїдете.
— Ні. Я й сам не знав точно, коли доберуся. А в Мексиці працювати можна?
— Так. Що саме там можна робити, я не знаю. Але вам дають право жити і працювати. Це гарантовано.
— Я не знаю жодного слова іспанською, — мовив Керн. — Чи там говорять португальською?
— Ні, іспанською. Доведеться вам її вивчати.
Керн похнюпився. Мариль нахилився до нього.
— Керне, — раптом змінивши голос, почав він. — Я розумію, це не так просто. Але я раджу вам: їдьте! Не роздумуйте довго і їдьте! Тікайте з цієї Європи! Бо хто ще знає, що тут буде! Така нагода не скоро трапиться вдруге. І таких грошей ви вже ніколи більше не зберете! їдьте, діти! Бо тут… — Він вихилив решту зі своєї склянки.
— А ви теж їдете? — спитав Керн.
.— Я — ні.
— Хіба не вистачить грошей на трьох? У нас же є ще трохи своїх.
— Діло не в грошах. Я лишаюсь тут. Не можу вам пояснити чому, але я лишаюсь, хоч би там що. Це важко пояснити.
— Я вас розумію, — сказав Керн.
— А ось і Рут іде. Отже, так само як мені треба лишатися тут, вам треба їхати — ви це розумієте?
— Розумію, Марилю.
— Слава Богу!
Рут на секунду завмерла біля дверей. Потім кинулась до Керна.
— Коли ти приїхав?
— З півгодини тому.
Рут підвела голову.
— Ти вже знаєш?..
— Знаю. Мариль усе мені сказав.
Керн озирнувся. Проте Мариля вже не було.
— І знаєш також про те… — Рут не могла вимовити страшного слова.
— Так, знаю. Давай зараз не будемо говорити про це. Ходімо звідси! Ходімо на вулицю! На волю. Я більше не можу тут сидіти. Ходімо на вулицю.
— Ходімо.
Вони йшли Єлисейськими Полями. Був вечір, у зеленкуватому небі плив блідий півмісяць. Повітря було чисте, сріблясте і таке лагідно-тепле, що всюди на терасах кафе сиділи люди.
Довгенько вони йшли мовчки.
— А ти, власне, знаєш, де та Мексика? — зрештою спитав Керн.
Рут похитала головою.
— Тільки приблизно. Але я вже забула, де й Німеччина.
Керн поглянув їй в обличчя. Потім узяв її за руку.
— Нам треба купити іспанську граматику, Рут, і вивчати мову.
— Я вже купила позавчора. У букініста.
— Он як — у букініста… — Керн усміхнувся. — Ну, то ми з тобою не пропадемо, Рут, правда?
Вона тільки кивнула.
— У всякому разі, ми хоч трохи світу побачимо. За інших умов ми й цього б не мали на батьківщині.
Рут кивнула знову.
Вони йшли далі, повз площу. На деревах
