Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— З Бреславля…

— Так здалеку? Приємно. Хоч трохи розважитесь.

Сестра дістала термометр, а тим часом її погляд знову шугнув по обличчю Штайнера.

— У неї температура? — поцікавився Штайнер.

— Та ні, — люб’язно відповіла сестра. — Уже багато днів як не було.

Вона поставила термометр і вийшла. Штайнер присунув до ліжка стілець і сів ближче, лицем до Марії, взявши її руки в свої.

— Ти рада, що я тут? — спитав він, розуміючи всю безглуздість свого питання.

— У цьому вся моя радість, — мовила Марія, не усміхнувшись.

Вони мовчки дивились одне на одного. їм лишалось так мало чого

сказати, бо так багато було в тому, що вони вкупі. Вони дивились одне одному в очі, і все інше для них не існувало. Вони поринули одне в одного. Нарешті вони повернулись до самих себе. Життя вже більше не мало для них ні завтра, ані вчора: лишалось тільки сьогодні. То були спокій, тиша й вічний мир.

Сестра зайшла ще раз і зробила відмітку на кривій температури; та вони її майже не помічали. Дивились одне на одного. Пасмо сонячного проміння поволі ковзнуло далі, нерішуче сповзло з полум’яного волосся і, наче прозора кішка, лягло поряд на подушку; потім неохоче посунулось далі, неквапно повзучи нагору по стіні. Штайнер і Марія все ще дивились одне на одного. Помалу вступили сутінки на сіро-блакитних лапках і наповнили палату. А вони дивились, не відриваючись, одне на одного, аж поки тіні виступили з кутків палати і своїми крилами запнули бліде обличчя, незабутнє обличчя.

Несподівано двері відчинились, і разом із потоком світла ввійшов лікар, а за ним сестра.

— Вам час уже йти, — мовила сестра.

— Гаразд, — відповів Штайнер, підвівся й нахилився над ліжком. — Завтра я знову прийду, Маріє.

Вона лежала, наче дитина, стомлена грою, віддавшись мріям у напівсні.

— Так… — мовила вона, і він не міг збагнути, відповіла вона йому чи своїм сновидінням. — Так, приходь.

У коридорі Штайнер дочекався лікаря й спитав, скільки це ще триватиме. Лікар серйозно поглянув йому в обличчя, потім сказав:

— Три-чотири дні щонайбільше. Це взагалі якесь чудо, що вона витримує так довго.

— Спасибі.

Штайнер поволі спустився сходами вниз. Зупинився на вулиці під порталом. Раптом перед ним постало місто. Прибувши сюди, він не помічав його, а тепер воно стояло перед ним — чітке й неминуче водночас. Він бачив вулиці, бачив небезпеку, що невидима й мовчазна чатувала на розі кожного кварталу, в кожному підворітті, в кожному обличчі. Він знав, що можливості боронитися в нього обмежені. Місцем, де його могли схопити, як дичину на водопої в джунглях, була ця біла кам’яна будівля позаду нього. Але він знав, що мусить ховатися, аби прийти сюди знову. Всього три-чотири дні. Ніщо і вічність воднораз. Він хвилинку міркував, чи не пошукати когось із друзів, проте вирішив поселитися десь у скромному готелі. Там на нього ніхто не зверне уваги.

Керн сидів у в’язниці Санте, в одній камері з австрійцем Леопольдом Бруком та вестфальцем Менке. Вони клеїли паперові кульки.

— Хлопці, — сказав після довгої мовчанки Леопольд, — я голодний, як вовк! Оце зараз вилизав би весь клейстер, якби за це не карали.

— Потерпи ще хвилин десять, — відповів Керн. — Ось принесуть вечерю, тоді й наїсися.

— Це мені не допоможе! Після тієї вечері я тільки й відчую справжній голод. — Леопольд надув порожній паперовий кульок і плеснув по ньому долонею, аж ляснуло. — Просто нещастя в наші часи — мати шлунок. Як згадаєш, наприклад, смажену курку, або навіть стіл, накритий скатеркою, — так ладний розбити на друзки всю оцю камеру!

— А я більше думаю про великий кров’яний біфштекс, — заявив Менке. — 3 підсмаженою цибулькою та картопелькою. А до цього Ще — холодного пивця.

— Цить! — простогнав Леопольд. — Давайте думати про щось інше. Про квіти абощо.

— Чому саме про квіти?

— Про що-небудь красиве, хіба ти не розумієш? Про таке, що відвертає увагу.

— Я не захоплююсь квітами.

— Одного разу я бачив грядку троянд, — почав Леопольд, намагаючись зосередити свою думку на квітах. — Це було торік улітку. Перед тюрмою в Палланці. Нас тільки випустили, а тут надвечірнє сонце — і червоні троянди. Такі червоні… такі червоні, як…

— Як сирий біфштекс, — докинув Менке.

— Іди ти під три чорти!

Цієї миті задзеленчали ключі.

— А от і харчі несуть, — мовив Менке.

Двері відчинились, але то був не кальфактор із вечерею, а наглядач.

— Керне, — сказав він. Керн підвівся. — Ходімте зі мною! До вас прийшли.

— Певно, президент республіки з візитом, — зауважив Леопольд.

— Мабуть, Класман. У нього ж є документи. Можливо, навіть приніс чогось попоїсти.

— Масла! — з запалом гукнув Леопольд. — Здоровенний кусень. І жовте, як соняшник!

Менке оскалився в усмішці.

— Ех, Леопольде, ти таки справжній лірик! У такому місці ще й думаєш про соняшники!

Керн зупинився на порозі, наче його стукнули кийком по голові.

— Рут! — задихаючись, гукнув він. — Як ти сюди потрапила? Тебе теж схопили?

— Ні, ні, Людвігу!

Керн зиркнув у бік наглядача, що байдуже прихилився до стінки в кутку, й рвонувся до Рут.

— Бога ради, зараз же йди звідси, Рут, — прошепотів він німецькою. — Ти ж не уявляєш, чим це може скінчитися! Тебе можуть схопити кожну хвилину, і це означає чотири тижні тюрми, а попадешся вдруге — шість місяців! Отже, марш звідси, мерщій!

— Чотири тижні? — Рут подивилась на нього зляканими очима. — Тобі тут бути чотири тижні?

— Та мені це що! Просто не поталанило! Але ж ти — не можна бути такою легковажною! Кожен стрічний може спитати в тебе документи. На кожному кроці!

— Але ж у мене є документи!

— Що-о?

— У мене є дозвіл на проживання, Людвігу!

Вона дістала з сумочки папірець і подала Кернові. Той витріщився на нього, мов на якесь чудо.

— Святий Ісусе! — вимовив по хвилі Керн. — Реальний факт! їй-богу! Та це ж однаково, як коли б людина воскресла з мертвих! Отже, поталанило таки ще раз! Хто це домігся? Бюро. допомоги біженцям?

— Так. Бюро допомоги і Класман.

— Мсьє наглядачу, — звернувся Керн до тюремника, — чи арештантові дозволено цілуватися з дамою?

Наглядач ліниво підвів голову.

— Про мене, цілуйтеся донесхочу, — відповів він. — Головне, щоб вам при тому не передали потай ножика або напилка!

— Ризикувати чимось подібним заради кількох тижнів не варто.

Наглядач скрутив цигарку й закурив.

— Рут! — схаменувся Керн. — Що-небудь про Штайнера чути?

— Ні, поки що нічого. Проте Мариль каже, що це й неможливо. Він звідти не може писати. Просто повернеться сюди. Несподівано з’явиться, і все тут.

— А Мариль і справді вірить