Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
— Усе це прекрасно, — озвався дідусь Мориц, — але не для мене. Бо я не маю ні дозволу на в’їзд, ані дозволу на проживання. Не кажучи вже про дозвіл працювати.
— Не маєш дозволу на проживання? Не маєш візи? Не маєш дозволу працювати? — Воротар підняв руку. — Тоді ти матимеш навіть ложу в першому ярусі, якраз посередині, з неї видно все воїнство небесне.
— Це було б непогано, — погодився Мориц, — особливо для такого театрала, як я. Але тут є ще одна заковика, і вона все зводить нанівець… Я, власне, дивуюся, чому ви ще здалеку не поставили щити з написами про те, що нам сюди входити заборонено. Коротше кажучи, я єврей. Позбавлений громадянства в Німеччині. Висланий і багато років живу нелегально.
Воротар підняв обидві руки.
— Єврей? Позбавлений громадянства? Багато років прожив нелегально? Тоді ти матимеш двох ангелів до своїх послуг, та ще й третього з сурмою на додачу. — Тут він гукнув у ворота* — Гей, ангеле бездомних! — І тієї ж миті велична постать у блакитних шатах з обличчям усіх матерів світу злетіла і стала поруч дідуся Морица.
— Ангел великих страдників земних! — покликав знову воротар, і постать у білих шатах, із чашею сліз на плечі, стала по другу руку дідуся Морица.
— Одну хвилиночку, — попросив Мориц і звернувся до воротаря: — А ви певні, добродію, що там не…
— Не турбуйся, — перебив воротар. — Наші концтабори глибоко під землею.
Ангели взяли Морица за руки, і старий мандрівець, ветеран емігрантів, упевнено і спокійно пройшов у ворота, назустріч небаченому сяйву, над яким раптом зашуміли барвисті тіні, спадаючи з небес, дедалі швидше, швидше — і все закрили…
— Морице! — гукнула з порога Едит Розенфельд. — А ось і дитя. Новонароджений француз. Ти хочеш подивитись на нього?
Старий не озвався. Жінка підійшла ближче. Мориц Розенталь із Годесберга-на-Рейні вже не дихав.
Марія прокинулася ще раз. Усю першу половину дня вона пролежала в агонії і лише марила. Тепер вона знову пізнала Штайнера.
— Ти ще й досі тут? — злякано прошепотіла вона.
— Я можу лишатись тут, скільки захочу, Маріє.
— Як це розуміти?
— Вийшла амністія. Мене теж помилують. І тобі вже нема чого боятися. Я лишуся з тобою назавжди.
Вона недовірливо глянула йому в очі.
— Йозефе, це ж ти сказав, аби тільки мене заспокоїти…
— Ні, люба. Учора вийшла амністія. — Він обернувся до сестри, що поралася з ліками в глибині палати. — Правда ж, сестро, з учорашнього дня мені вже не слід боятися, що мене схоплять?
— Ні, — невиразно відповіла сестра.
— Будь ласка, підійдіть ближче, моя дружина хоче почути од вас про це ясніше.
Сестра як стояла, схилившись, так і скам’яніла.
— Та я ж уже сказала…
— Я вас прошу, сестро! — прошепотіла Марія.
У палаті запала тиша.
— Прошу, сестро… — ще раз прошепотіла хвора.
Сестра неохоче підійшла до ліжка. Хвора не зводила з неї очей.
— Адже правда, що з учорашнього дня мені можна тут лишитись назавжди? — спитав Штайнер.
— Так… — видушила з себе сестра.
— І що мені вже не слід боятися, що мене схоплять?
— Ні…
— Спасибі, сестро.
Штайнер бачив, як очі дружини вкрились вологою. У неї вже не було сили й заплакати.
— Тепер усе гаразд, Йозефе, — прошепотіла вона. — І саме тепер, коли я тобі потрібна, я мушу тебе покинути…
— Ти не покинеш мене, Маріє…
— Мені так хочеться встати й піти звідси разом із тобою.
— Ми підемо звідси разом із тобою.
Вона лежала мовчки й дивилась на нього. Обличчя вже було землисте, кості випиналися з-під шкіри, і волосся за ніч зблякло, втратило свій колишній блиск, ніби осліпло. Штайнер дивився на все це й не бачив, він тільки бачив, що вона ще дише; а поки вона жила, для нього це була Марія, його дружина, в ореолі спільної юності та спільної долі.
Помалу в палату заповзав вечір, і з коридору, з-за дверей, уже нетерпляче покахикував Штайнбреннер. Марія дихала тихо, ледве помітно, потім стала дихати нерівно, з перебоями. Зрештою подихи стали ще тихішими і завмерли, наче слабкий вітерець. Штайнер тримав руки дружини, поки вони захололи: він помирав разом із нею. Коли підвівся, щоб вийти з палати, він був сам собі чужий, пуста оболонка, позбавлена чуттів, лише рухами схожа на людину. Байдужим поглядом окинув сестру. За дверима його зустріли Штайнбреннер і Сце один суб’єкт.
— Більш як три години чекали на тебе, — прошипів Штайнбреннер. — Ну, та про це ми з тобою поговоримо ще не раз і не два, можеш бути певен.
— Я певен, Штайнбреннере, — відповів Штайнер. — Уже чого-чого, а цього я певен.
Штайнбреннер облизав губи.
— Ти, я гадаю, добре знаєш, що до мене звертатися слід «пане вахмістр», га? Ну, нічого, можеш і далі тикати мені й говорити «Штайнбреннер», — але за кожне «ти» й за кожного «Штайнбрен-нера» ти в мене, голубе, тижнями плакатимеш кривавими сльозами. Тепер мені з тобою нема куди поспішати.
Вони спускалися сходами вниз, по обидва боки Штайнера — охоронці. Був теплий вечір, високі вікна, що сягали від підлоги до стелі, прочинені навстіж. Знадвору пахло бензином і ранньою весною.
— Тепер у мене буде багато часу для тебе, — самовдоволено вів далі Штайнбреннер, — дуже багато — усе твоє життя, мій любчику.
Штайнер замислено кивав. Отвір вікна дедалі більшав, наближався, ось він уже зовсім поряд… Штайнер пхнув Штайнбреннера до вікна, стрибнув на нього і разом з ним вилетів у простір.
— Ви можете спокійно взяти ці гроші, — сумним, надломленим голосом сказав Мариль. — Він спеціально лишив їх тут у мене для вас двох. Я мав передати їх вам, якщо він сюди не повернеться.
Керн похитав головою. Він тільки-но приїхав і сидів з Марилем у катакомбах — брудний, обшарпаний. Од самого Дижона він їхав автопоїздом як помічник шофера і вантажник.
— Він повернеться, — повторював Керн. — Штайнер повернеться.
— Не повернеться він! — роздратовано вигукнув Мариль. — Господи, не крайте хоч ви мені серце отим своїм «повернеться, повернеться»… Не повернеться він уже ніколи! Ось нате, прочитайте!
Він вийняв із кишені зім’яту телеграму й кинув на стіл. Керн узяв її, розправив: вона була послана з Берліна хазяйці готелю «Верден».
«Від щирого серця вітаю з днем народження. Отто», — прочитав Керн.
— Що це означає? — обернувся він до Мариля.
— Це означає, що його схопили. Так ми домовилися з ним. Один із його друзів мав послати таку телеграму… Та це не важко було й передбачити. Я ж йому одразу