Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
Керн повернув голову до Рут.
— А людей сида яка! — мовив він.
— Ай правда, — відказала вона, — сила-силенна.
ТІНІ В РАЮ
ПРОЛОГ
Наприкінці останньої війни я опинився у Нью-Йорку. Околиці П’ятдесят сьомої вулиці стали для мене, вигнанця з поганеньким знанням тутешньої мови, майже новою батьківщиною.
Позаду залишився довгий, небезпечний шлях, Via Dolorosa усіх тих, хто був змушений утікати від гітлерівського режиму. Хресна дорога пролягала через Голландію, Бельгію та Північну Францію до Парижа, а там розділялася: один шлях вів через Ліон до узбережжя Середземного моря, а інший — через Бордо і Піренеї до Іспанії, Португалії та лісабонського порту.
Я так само пройшов цією дорогою, як і багато інших, кому вдалося втекти від гестапо. Але в країнах, крізь які пролягав шлях, ми не почувалися в безпеці, бо мало хто з нас мали дійсне посвідчення чи візу. Щойно жандарми нас ловили — відразу кидали за ґрати, засуджували чи висилали. Щоправда, у деяких країнах виявляли крихту людяності — принаймні не повертали до Німеччини, де ми неодмінно б загинули в концентраційних таборах.
Тільки в поодиноких випадках біженцям вдавалося роздобути чинні паспорти, тому втікали ми практично весь час. Без документів ми не могли знайти й легальної роботи. Більшість із нас голодували, ледь животіли і були самотні. Тому ми й назвали шлях наших поневірянь Via Dolorosa.
Проміжними станціями нам слугували поштові відділення у маленьких містечках і білі мури вздовж вулиць. У поштових відділеннях ми намагалися відшукати повідомлення до запитання від наших рідних та друзів, а мури і будинки вздовж шосе були нам за газети. Крейдою і вугіллям писали там загублені, які розшукували одне одного, — адреси, попередження, вказівки, — крику порожнечу в період загального збайдужіння, за яким настала епоха нелюдськості: війна, коли і гестапо, і поліцію, а часто й жандармів об’єднувала спільна справа — полювання на нас, безталанних вигнанців.
1
Кілька місяців тому я прибув вантажним пароплавом із Лісабона до Америки, англійською майже не говорив — це було так, наче мене, напівнімого і напівглухого, висадили сюди з іншої планети. Зрештою, це й була інша планета, бо в Європі тривала війна.
До того ж не все було гаразд і з моїми документами. Звісно, якимсь дивом я таки отримав дійсну американську візу, яка давала мені право на в’їзд, але у паспорті значилося чуже прізвище. Міграційна служба засумнівалася в мені і послала на Елліс Айленд. Через шість тижнів мені дали дозвіл на тримісячне перебування. За цей час я мав отримати дозвіл на в’їзду якусь іншу країну. Цю процедуру я знав іще з Європи. Там я роками так існував — і деколи мій час вимірювався навіть не місяцями, а днями. Так чи так, а ще з 1933 року мене, як німецького емігранта, офіційно оголошено мертвим. А зараз я міг цілих три місяці нікуди не втікати. Вже тільки це здавалося мені здійсненням усіх мрій.
До того ж життя під чужим іменем і з паспортом небіжчика давно мене не дивувало — ба навпаки, здавалося абсолютно нормальним. Цей паспорт я успадкував у Франкфурті. Чоловік, який подарував його точно у день своєї смерті, називав себе Россом. Отож, відтоді мене звуть так само — Роберт Росс. Справжня ім’я я вже майже забув. Забути можна багато чого, коли на кону стоїть виживання.
В Елліс Айленді я познайомився з одним турком, який десять років тому вже приїжджав до Америки. Я не знав, чому йому і цього разу просто не дали дозволу на в’їзд, бо, зрештою, і не запитував. Занадто часто я бачив, як людей висилали тільки тому, що вони не пасували до жодної графи анкети.
Той турок дав мені адресу одного росіянина з Нью-Йорка, з яким був познайомився вже дуже давно. Щоправда, він не знав, чи той досі живий. З Елліс Айленду я відразу пішов саме до нього. Мій учинок був логічний і зрозумілий, я роками так жив. Утікачі весь час перебивалися від однієї оказії до іншої, і що неймовірніша вона була, то буденнішою здавалася. Такі нагоди ставали сучасними казками — не надто веселі, але, хоч як це дивно, часто закінчувалися краще, ніж можна було сподіватися.
Росіянин працював у маленькому занедбаному готелі поблизу Бродвею. Називав себе Меліковим, розмовляв німецькою і відразу взяв мене до себе. Старий емігрант умить зрозумів, що мені потрібно, — дах над головою і робота. Дах над головою знайшовся легко: у нього було ще одне ліжко, яке він відразу поставив у свою кімнату.
Щодо роботи було важче — з туристичною візою я не мав права працювати. Для цього потрібен був інший запис — дозвіл на в’їзд із номером імміграційної квоти. Отже, працювати я міг лише нелегально. Цей клопіт я мав іще в Європі, тому не надто переймався. До того ж у мене ще було трохи грошей.
— А ви вже думали, як зароблятимете собі на хліб? — запитав Меліков.
— Перед самим від’їздом із Франції я працював торговим агентом, продавав сумнівні картини та фальшивий антикваріат.
— Ви на цьому знаєтеся?
— Не надто, але трохи все-таки вивчив.
— Де саме?
— Я два роки пробув у брюссельському музеї.
— Працювали? — здивувався Меліков.
— Переховувався, — відповів я.
— Від німців?
— Від німців, які окупували Бельгію.
— Аж два роки? — перепитав Меліков. — І вас не знайшли?
— Мене — ні. Але схопили чоловіка, який мене переховував.
Меліков глянув на мене.
— А ви втекли?
— Так.
— Ви знаєте, що сталося з тим чоловіком?
— Те, що завжди стається. Його кинули до концтабору.
— То був німець?
— Бельгієць. Директор музею.
Меліков кивнув.
— І як вам тільки вдалося так довго переховуватися? — поцікавився невдовзі. — Невже у той музей взагалі ніхто не заходив?
— Чого ж, заходили. Вдень я сидів замкнутий у підвалі, в одному з приміщень складу. А ввечері приходив директор, приносив мені їжу і відчиняв на ніч мою схованку. Отже, я був у музеї, але міг покидати підвал. Світла,
