Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— По кульганню у ритмі хорея?

— По кроках у темпі вальсу, Курте. Ти знайомий із Меліковим?

— Звісно, знайомий.

— Може, ти ще й живеш тут?

— Ні, але деколи приходжу.

— І тепер твоє прізвище Мертон?

— Так. А твоє?

— Росс. А ім’я те, що й було.

— Отак люди і зустрічаються знову, — ледь усміхнувшись, мовив Лягманн.

На якусь мить ми замовкли. Звична зніяковіла пауза між емігрантами. Жоден не знає, про що можна запитувати. Жоден не знає, хто саме вже покинув цей світ.

— Ти щось про Кона чув? — спитав я перегодом.

Це теж був давній прийом. Спершу обережно запитували про людей, які не надто багато важили для співрозмовника.

— Він у Нью-Йорку, — відповів Лягманн.

— Він теж? Як він тут опинився?

— А як ми всі тут опинилися? Завдяки сотням випадковостей. Жодного з нас не було у складеному американцями списку світочів науки і культури, яких треба врятувати.

Меліков знову вимкнув світло і витягнув із-під стійки пляшку.

— Американська горілка, — сказав. — Схожа на каліфорнійське бордо чи бургундське з Сан-Франциско. Чи рейнське вино з Чилі. Будьмо! Одна з переваг еміграції полягає в тому, що люди змушені часто прощатися, а потім можуть святкувати нові зустрічі. Це створює ілюзію тривалого життя.

Ні я, ні Лягманн нічого не відповіли. Меліков належав до іншого покоління — покоління 1917 року. Те, що нас досі спалювало, для нього перетворилося на спогад.

— Будьмо, Владіміре, — сказав я врешті. — І чому ми тільки не народилися йогами?

— З мене було б навіть досить не народитися євреєм у Німеччині, — відказав Лягманн-Мертон.

— Ви — авангард перших громадян світу, — незворушно відповів Меліков. — Принаймні поводьтесь, як першопрохідці. Колись на вашу честь ставитимуть пам’ятники.

— Коли? — спитав Лягманн.

— Де? — поцікавився я. — У Росії?

— На місяці, — сказав Меліков і пішов до стійки реєстрації.

— От дотепник, — зауважив Лягманн, проводячи його поглядом. — Ти на нього працюєш?

— Тобто?

— Дівчата. Як треба, то й морфій і таке інше. Думаю, він іще й букмекером підробляє.

— То ти тому прийшов?

— Ні. Я пропадаю тільки за однією жінкою. Уяви собі: їй п’ятдесят, вона з Пуерто-Рико, однонога католичка. Другу ногу їй ампутували.

Крутить роман із якимось мексиканцем. Він сутенер. За п’ять доларів згоден навіть сам постелити нам постіль. Але вона не хоче. Категорично проти. Вона вірить, що з-за хмар на нас дивиться Бог. Навіть уночі. Я сказав їй, що у Бога короткозорість; уже давно. Нічого не вдієш. Але гроші вона бере. І обіцяє. Тоді сміється. І знову обіцяє. Що на це скажеш? Хіба я тому приїхав до Америки? Це безнадійно!

Лягманн комплексував через свою кульгавість. За його словами, раніше він був справжнім ловеласом. Якийсь есесівець почув про це і затягнув бідолаху в солдатський ресторанчик у районі Берліна — Вільмерсдорфі, щоб каструвати, але йому — це було 1934 року — завадила поліція. Лягманн відбувся кількома шрамами і чотирма переломами ноги, що як слід так і не зрослися. Відтоді він накульгував і полюбляв жінок із незначними фізичними вадами. Якщо в них був товстий і міцний задок, решта його не обходило. Навіть у Франції, за найскладніших життєвих обставин, він задовольняв свої потреби, полюючи на спідниці. Запевняв, що якось був познайомився у Руані з жінкою з трьома цицями, до того ж — на спині, і що народжена з морської піни Венера здалась би поруч із нею сумною потворою, оскільки у дамі з Руана він мав усе напоготові, навіть не розвертаючи її до себе лицем.

— Зате задок у неї був міцний, мов камінь! — додав мрійливо. — Гарячий мармур!

— Ти, Курте, анітрохи не змінився, — зауважив я.

— Та ніхто не змінюється. Кожен тисячі разів божиться, що зміниться. Декому навіть це вдається, коли його вже притисло до стіни. Але щойно знову ковтне повітря, відразу все забуває. — Лягманн перевів подих. — Як думаєш, це героїчно чи ідіотично?

На його сірому зморшкуватому чолі проступили великі краплі поту.

— Героїчно, — відповів я. — За нашої ситуації себе треба прикрашати лише найкращими означеннями. Хто занадто глибоко зазирає собі вдушу, той скоро наштовхнеться на фільтр, крізь який стічні води потрапляють у канаву.

— Ти теж зовсім не змінився. — Лягманн-Мертон зіжмаканою хустинкою витер із чола піт. — Любиш пофілософствувати, правда?

— Атож, люблю. Це мене заспокоює.

Лягманн несподівано всміхнувся:

— Це дає тобі відчуття нікчемної переваги над іншими, ось у чому річ.

— Перевага ніколи не буває аж такою нікчемною.

Лягманн трохи помовчав.

— Я маю її вмовити. — І зітхнувши, витягнув із кишені куртки якийсь пакуночок, загорнутий у тонкий папір.

— Вервиця, — пояснив. — Сам Папа освятив. Зі справжнього срібла і слонової кості. Як думаєш, це справить на неї враження?

— Який Папа?

— Та ж Пій! Хто ж іще?

— Бенедикт XV пасував би краще!

— Що? — Він збентежено подивився на мене. — Але ж той давно вже помер. Чому саме він?

— У нього було б більше переваги. У мертвих її завжди більше. І не такої нікчемної.

— Он воно що! Іще один дотепник! Я вже й забув. Останнього разу, коли я тебе…

— Годі! — вигукнув я.

— Що?

— Годі, Курте. Далі не треба!

— Як хочеш. — Лягманн якусь мить повагався. Але бажання вилити душу перемогло. Він знову розпакував тонкий світло-голубий папір. — Шматок оливкового дерева з гори Єлеонської, з самісінького Гетсиманського саду. Оригінал зі штампом та письмово завіреним документом про автентичність. Але якщо й це на неї не вплине, що тоді?

Він втупився на мене благальним поглядом.

— Точно подіє. А може, ти ще й пляшку йорданської води маєш?

— Ні, не маю.

— То налий у пляшку.

— Що?

— Налий у якусь пляшку води. Надворі є кран. Додай іще трохи пороху, щоб виглядала, як справжня. Ніхто ж не перевірятиме. Ти вже маєш письмово завірені вервицю та шматки оливкового дерева, ще тільки йорданської води бракує.

— Але ж не наливатиму я її у пляшку з-під горілки!

— Чому ні? Змий етикетку. Пляшка має дуже навіть східний вигляд. Твоя пуерториканка горілки ж, мабуть, не п’є. Щонайбільше ром.

— Віскі. Це трохи дивно, правда?

— Ні.

Лягманн замислився.

— Пляшку варто було б закоркувати, так правдоподібніше. Сургуч маєш?

— А ще чого? Візи і паспортів? Звідки у мене сургуч?

— Деколи люди носять при собі найдивовижніші речі. От я, наприклад, роками ходив із кролячою лапкою і…

— Може, у Мелікова є.

— Точно. Він же весь час запечатує пакунки. І як я відразу не додумався!

Накульгуючи, Лягманн вийшов.

Я відкинувся на спинку крісла. Вже геть стемніло. Крізь освітлені двері на вечірню вулицю кинулися тіні і примари. Навпроти