Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— А решта службовців про вас знали?

— Ні. Там не було вікон. Коли хтось заходив до підвалу, я сидів тихо, як миша. І найбільше переживав, щоб раптом не чхнути.

— То вас тому й знайшли?

— Ні. Хтось зауважив, що директор занадто часто залишається ввечері у музеї або ж навіть іще раз повертається туди після роботи.

— Розумію, — промовив Меліков. — Ви там могли читати?

— Тільки влітку вночі, або коли був яскравий місяць.

— Але ж ви могли щоночі гуляти музеєм і роздивлятися картини?

— Так, поки їх було видно.

Меліков усміхнувся.

— Як я втікав із Росії, то на фінському кордоні пролежав під стосом дров цілісіньких шість днів. Коли звідти виповз, то думав, що минуло набагато більше часу. Щонайменше тижнів зо два. Але тоді я ще був молодий, а для молодих час завжди йде повільніше. Ви голодний? — запитав несподівано.

— Так, — відповів я, — навіть дуже.

— Так я і думав. Коли когось відпускають на свободу, він голодний завжди. Ходімо в аптеку, поїмо.

— В аптеку?

— В аптеку з закусками. Це одна з характерних особливостей цієї країни. Там можна і аспірин купити, і поїсти.

— І що ж ви робили у музеї цілими днями, щоб не збожеволіти? — спитав Меліков.

Я глянув на людей, які рядочком сиділи за довгим прилавком, — вони похапцем їли, дивлячись на рекламні плакати та пляшечки з різними ліками.

— А що ми тут їстимемо? — запитав у відповідь.

— Гамбургер. Він тут головна народна страва, на кшталт віденських ковбасок. Стейки простолюду не по кишені.

— Так от, у музеї я завжди чекав вечора. І, звісно ж, намагався зробити все, тільки б не думати про небезпеку, що нависла наді мною. Інакше би я просто здурів. Зрештою, я вже мав певний досвід: кілька років як був утікачем. Цілий рік переховувався навіть у самій Німеччині. Не допускав навіть думки, що роблю щось неправильно. Каяття роз’їдає душу сильніше за соляну кислоту. Я весь час учив французьку, був сам собі репетитором. Потім тинявся залами нічного музею, роздивлявся і запам’ятовував картини. Зрештою вивчив їх усі. А потім сидів у сутінках своєї комірчини й уявляв їх — систематично, картину за картиною, по порядку. Інколи я витрачав багато днів на одне-єдине полотно. Деколи занепадав духом і починав усе спочатку. Якби я просто роздивлявся картини, то впадав би у відчай значно частіше. Це тренування пам’яті давало мені шанс на вдосконалення. Я більше не бився головою об стіну, а ніби йшов сходинками вгору. Розумієте?

— Ви щось робили, діяли, — сказав Меліков. — І у вас була мета. Це допомагає.

— Одне літо я провів із Сезанном та кількома Деґа. Звісно, ці картини, як і спроби їх оцінити, були лиш плодом моєї уяви. Та хоч як крути, а я все одно їх оцінював, і вже тільки це ставало мені викликом. Я запам’ятовував кольори та композиції, хоча ніколи не бачив їх за денного світла. Це був місячний Сезанн та нічний Деґа, саме їх я і запам’ятовував, оцінював у грі тіней. Згодом я знайшов у бібліотеці книжки про мистецтво і, присівши навпочіпки під підвіконником, вивчав їх. Хоч це і був світ привидів, але, принаймні, хоч якийсь світ.

— А хіба музей не охороняли?

— Тільки вдень. А ввечері його просто замикали. На моє щастя.

— І на нещастя чоловіка, який приносив вам їсти.

Я поглянув на Мелікова.

— І на нещастя чоловіка, який мене переховував, — відповів спокійно. Я розумів, що він не має нічого поганого на думці, не докоряє мені. Просто констатує факти, нічого більше.

— Нелегально миючи посуд, ви на життя не заробите, — сказав він. — Це просто романтичні дурниці. А відколи виникли профспілки, з цим узагалі покінчено. Скільки ви протримаєтеся, щоб не вмерти з голоду?

— Недовго. Скільки це коштує?

— Півтора долара. Через війну тут усе подорожчало.

— Через війну? — перепитав я. — Але ж тут немає війни!

— Тут теж війна! — заперечив Меліков. — Знову ж таки, на ваше щастя. Тут потрібні люди. Безробітних уже не залишилося. Ви запросто щось знайдете.

— Через два місяці мені знову доведеться втікати.

Примруживши маленькі очі, Меліков розсміявся:

— Америка — дуже велика. А зараз війна. Знову ж таки, на ваше щастя. Де ви народилися?

— За моїм паспортом — у Гамбурзі, а насправді — в Ганновері.

— Ні те, ні те не стане причиною вашої депортації. Але ви можете потрапити у табір для інтернованих.

Я стенув плечима. Вже бував у такому, у Франції.

— Втекли?

— Якщо точніше, то просто одного дня пішов звідти. Скористався загальним сум’яттям поразки.

Меліков кивнув:

— Я теж був у Франції. У загальному сум’ятті перемоги, щоправда тільки теоретичної. Тисяча дев’ятсот вісімнадцятого. Приїхав із Росії — через Фінляндію і Німеччину. Належав до першої хвилі малого переселення народів. Може б, нам зараз перехилити чарочку-другу, що скажете?

— Я навчився недовіряти шнапсу, — пояснив я. — Через нього я кілька разів переоцінював свої сили. І двічі все закінчувалося досить-таки паскудно — у вошивих тюремних камерах.

— В Іспанії?

— У Північній Африці.

— Ризикнімо втретє, що скажете? Тюрми тут чисті. Горілку я маю в готелі. Тут нам все одно нічого не наллють. Ви романтик? — спитав за кілька хвилин.

— Не часто. Поліція переважно саме романтиків і ловить.

— Але тепер ви можете кілька місяців про це не думати.

— Так, справді. Я ще до цього не звик.

Ми пішли до Мелікова в готель, але я там довго не витримав. Не хотілося нічого пити, не хотілося сидіти серед того потертого плюшу, а його кімнатка відразу почала тиснути мені на голову. Захотілося знову йти гуляти. У замкнутих приміщеннях я насидівся вже вдосталь. Навіть Елліс Айленд був тюрмою, хай навіть і комфортною, але тюрмою. Мене не покидала думка Мелікова, що наступні два місяці я можу не боятися поліції. Цілих два місяці — просто неймовірно довго.

— Скільки часу я ще маю для прогулянки? — запитав я.

— Та скільки захочете.

— А коли ви лягаєте спати?

Меліков тільки недбало махнув рукою:

— Десь аж під ранок. У мене зараз купа роботи. Хочете знайти собі когось? Якусь жінку? У Нью-Йорку це не так просто, як у Парижі. Навіть трохи небезпечно.

— Ні. Я просто хочу ще трохи прогулятися.

— Жінку легше буде знайти тут, у готелі.

— Мені не треба жінки.

— Жінка потрібна завжди.

— Не сьогодні.

— Ви все-таки справжній романтик, — сказав Меліков. — Запам’ятайте номер вулиці й назву готелю — «Ройбен». У Нью-Йорку легко зорієнтуватися — тут майже всі вулиці пронумеровані, тільки деякі мають назви.

Так само як і я